РОЗДІЛ 3

— Тисяча шістсот тридцять восьмий, — повторив я. Ви впевнені, що правильно почули?

Гайдук склала руки на грудях.

— Марку Андрійовичу, я вже втретє повторюю. Саме цей рік.

— І вона стверджує, що вбила Лисака?

— Так.

— Чотириста років тому?

— Триста вісімдесят вісім, якщо бути точним.

Я глянув на неї. Знущається, чи що ?

На секційному столі лежав Аркадій Лисак. Сімдесят вісім років, серце, схоже, геть зношене, рубців більше, ніж на старому найманцеві. І зовсім свіжі рани. Свіжі настільки, що я особисто бачив, як вони з'являлися. 

Тепер ще одна клієнтка з минулого століття. Точніше, з позаминулого-позапозаминулого. Може, сьогодні якийсь особливий день? День міських божевільних чи що.

— Добре. А малюнок?

— Що малюнок?

— Ви ж самі показували. Вона намалювала тіло старого. З усіма ранами.

— Не з усіма. Частина ушкоджень на малюнку відсутня.

— Зате є ті, що з'явилися сьогодні.

Гайдук помовчала.

— Саме тому я тут.

Вона обійшла стіл, нахилилася до лівої руки покійного. З-під покривала визирали тоненькі червоні смуги. Ліда вже вимила їх і сфотографувала. Тепер добре видно, як під поверхнею шкіри зібралася кров.

— Цього теж не було під час доставки?

— Ні.

— Можете підтвердити документально?

— Фотографіями. І свідком.

— Добре. Усе оформлюйте. Оригінали залишаються тут, копії передасте мені.

— Зрозуміло.

Вона випросталася.

— А тепер скажіть, чи можете ви встановити, від чого чоловік помер?

— Попередньо серцева патологія. Але мені потрібні результати гістології, токсикології та решти досліджень.

— А рани?

Я розвів руками.

— От із ними гірше.

— Наскільки?

— Настільки, що не знаю, що вам написати.

Гайдук зсунула брови.

— Тобто?

— Я можу описати кожну. Розміри, форму, локалізацію, характер тканин. Можу взяти зразки, дослідити їх. Але не можу пояснити, як небіжчик отримав ці ушкодження.

— І не можете визначити, коли?

— Частину — приблизно. А ті, що з'явилися сьогодні, отримані вже після смерті. Принаймні на моїх очах. Вона якийсь час розглядала покійного.

— Знаєте, я дванадцять років у слідстві. Всякого набачилася. Але щоб експерт говорив про рани, які самі виникають...

— Я й сам не дуже радий.

— Може, хтось щось підмішав? Хімічна речовина, яка пошкоджує тканини?

— Перевіримо. Але чому тоді ушкодження мають форму різаних ран?

— Тому вас і питаю.

Я зітхнув.

— Поки не знаю.

Сказати таке слідчій було неприємно. Взагалі не люблю визнавати власне безсилля. Особливо перед людиною, яка явно чекає від тебе конкретної відповіді. Гайдук забрала телефон.

— Є пропозиція. Поїдете зі мною до лікарні. Поговоримо із Соломією. Можливо, ви як експерт помітите щось у її розповіді.

— А лікарі?

— Згодні на зустріч за умови, що сама пацієнтка дозволить. Вона, до речі, просила передати її заяву правоохоронцям. Хоче, щоб перевірили все написане.

— А чого не зараз? Можемо поїхати.

— Бо вам спочатку потрібно закінчити з тілом, належно оформити матеріали, а мені — отримати дозвіл на долучення спеціаліста до бесіди.

Я поглянув на годинник. 

— Завтра?

— Завтра. На десяту.

— Домовилися.

Вона рушила до дверей.

— Катерино Сергіївно.

Гайдук обернулася.

— Ще одне.

— Слухаю.

— Ця дівчина... Ви її бачили?

— Так.

— І як вона вам?

— У якому сенсі?

— Нормальна?

Слідча примружилася.

— Ви хочете, щоб я поставила психіатричний діагноз?

— Хочу зрозуміти, із ким говоритиму.

— Тоді так. На вигляд цілком звичайна молода жінка. Розмовляє спокійно, послідовно. Не агресивна, контактна. Дуже погано спить. І впевнена, що пам'ятає дванадцять убивств.

— Ясно.

— А ще вона весь час перепитує, чи точно нікого не вбила.