РОЗДІЛ 2

Кілька секунд всіх заціпило. Григорович першим порушив мовчанку.

— Які ще вбивства?

Священник потер чоло.

— Він називав імена. Плакав. Казав, що не може їх забути. Але коли я намагався розпитати, плутався, іноді розповідав про події столітньої давнини.

— Стареча деменція, — швидко вставив Величко. — У відповідному віці це трапляється.

— Деменції в нього не діагностували, — тихо відповів Данило.

Величко подивився на нього. 

— Ви не лікар, отче.

— Так, звичайно.

Священник замовк. Я відвернувся.

— Добре. Передайте документи Григоровичу. Коли отримаємо дозвіл, заберете тіло.

— Ми сподіваємося на ваше розуміння, — відповів Величко.

— З ним у мене все нормально.

Він ще раз усміхнувся й рушив за завідувачем. Данило затримався. На мить здалося, що хоче щось сказати. Але лише перехрестився й пішов слідом.

Ліда зустріла мене біля секційної.

— Ну що?

— Що?

— Віддаємо старого?

— Ні.

— А завідувач?

— Поки живий.

Вона пирхнула, але відразу посерйознішала.

— Марку Андрійовичу, там ще одна штука.

Ну от. Мало було.

— Яка?

— Ви самі подивіться.

У секційній пахло звичними дезінфектантами. Старий лежав під простирадлом. Після всього побаченого я навіть зрадів, що Ліда його накрила. Не дуже приємно, коли труп тримує нові ушкодження просто перед тобою.

Ліда ввімкнула комп'ютер.

— Я скопіювала фото. Хотіла по порядку розкласти, щоб вам легше було описувати. І помітила.

Вона відкрила два знімки. Перший — загальний вигляд тіла. Другий — крупніше, ліва рука й частина грудей.

— Що саме?

— Дивіться на плече.

Я нахилився.

На лівому плечі старого виднівся широкий білий рубець. Приблизно десять сантиметрів. Нічого особливого.

— Бачу.

— А тепер тут.

Вона збільшила другий знімок. Рубець мав інший вигляд. На першому він був рівний, із характерними слідами давнього загоєння. На другому з'явилося кілька поперечних білих перемичок. Я відкрив обидва знімки поруч. Перемички справді відрізнялися.

— Може, світло?

— Я теж так подумала.

— Ракурс інший.

— Ні. Погляньте нижче.

Під рубцем, на чистій шкірі, проступала маленька плямка.

Я придивився.

— Що це?

— Не знаю. На першому фото її немає. А зараз...

Ліда замовкла.

Я повернувся до столу, зняв простирадло. Плямка була на місці. Тільки тепер більше нагадувала невеликий синець. Я торкнувся шкіри пальцем. Холодна. Під нею відчувалося щільне утворення.

Треба перевірити. Я обережно зробив невеликий розріз і розвів краї тканин. Підшкірна клітковина просякла кров'ю. Свіжий крововилив. От тільки померлий не міг отримати його після смерті. Принаймні в звичайному розумінні.

— Лідо, занотуй час.

Вона глянула на годинник.

— Одинадцята двадцять сім.

— І сфотографуй.

Поки Ліда клацала камерою, я думав, як із цим розбиратися. Може, дефект шкіри. Якась незрозуміла посмертна реакція. Хімічна речовина, введена за життя. Теоретично всяке буває. Практично — такого я не бачив і не читав. Особливо якщо врахувати першу рану.

Вона мала дивну форму. Нижній кінець роздвоювався, утворюючи два тоненькі відгалуження. Наче лезо трохи провернули перед тим, як витягнути. Якщо це ніж, то дуже незвичайний.

— Треба взяти гістологію, — сказав я.

— А розтин?

— Продовжимо.

— Без завідувача?

— Він знає, що ми працюємо.

— Знає, що в нас відбувається?

— А ти хочеш йому розповісти?

Ліда задумалася.

— Ні.

— От і я ні.

Я взяв чистий інструмент.

Робота трохи заспокоювала. Розрізи, органи, зразки, записи. Звичайна послідовність дій. Не потрібно розмірковувати, чи може мертве тіло само собі завдавати ран. Просто роби те, за що отримуєш зарплату. Правда, зарплата була так собі.

У грудній порожнині особливих сюрпризів не виявилося. Серце збільшене, виражені зміни судин, старі патологічні процеси. Для старого цілком очікувана картина. Але коли дістався до ребер, знову довелося зупинитися.