РОЗДІЛ 1

Рана на грудях мерця розповзлась просто на очах. Спочатку тоненька червона риска. Потім краї шкіри набрякли, потемніли й розійшлися. Наче хтось невидимий повільно протягував крізь тіло гостре лезо.

Я стояв із секційним ножем у руці. До старого навіть не торкався. От же ж біда.

— Лідо! Камеру! Швидко!

За спиною дзенькнуло залізяччя.

— Що сталося?

— Знімай, кажу!

Ліда схопила фотоапарат. Поки вовтузилася з кнопками, рана розійшлася сантиметрів на десять. Із неї виступила густа темна рідина. Повільно потекла по ребрах, збираючись у складці шкіри.

Мрець пролежав у холодильнику цілу ніч. Серце зупинилося щонайменше дванадцять годин тому. А рана виглядала так, наче його щойно штрикнули ножем.

— Господи Ісусе, — прошепотіла Ліда.

— Фотографуй!

Клацнуло. Ще раз. І ще.

Я кинув ніж у лоток, нахилив лампу. Рана перестала збільшуватися. Краї рівні, трохи розвернуті назовні. На дні темніла підшкірна клітковина. В одному місці проглядалися м'язові волокна. Хтось добряче полоснув старого. Тільки от хто?

— Бачила? 

Ліда не відповідала. Тупилася в розпоротий бік.

— Лідо!

Вона смикнулася.

— Бачила. Воно саме.

— Що саме?

— Шкіра. Розійшлася. Я ж поруч стояла.

— Добре. Стій тут.

— Куди я дінусь?

Дійсно. Особливої охоти залишатися наодинці з покійником у неї, мабуть, не було. Я дістав чисту марлю, промокнув рану. Темна рідина в'язко тяглася за тканиною. Схоже на кров, перемішану з чимось іншим. Треба буде взяти зразок. Нахилився ближче. Пахло металом. І ще чимось. Кіптявою ? Ні.

Принюхався. Наче хтось кинув у піч мокру шерсть. Дивний запах. У секційній вистачало смороду, але цей чув уперше.

— Лідо, принеси пробірки.

— Марку Андрійовичу, може, завідувача покличемо?

— Покличемо. Пізніше.

— А якщо воно знову?

— Що знову?

Ліда глянула на мене так, наче я зовсім здурів.

— Різатиметься.

Я подивився на старого. Худий, висохлий дід із запалими щоками. Сиве волосся ріденькими пасмами прилипло до черепа. На правій щоці якась давня ямка, ніби вирвали шматок м'яса. Тіло поцятковане рубцями. На грудях, животі, стегнах. Ліве передпліччя стягнуте грубими білими шрамами. За сімнадцять років практики всякого надивився. Але такого — ні. І найпаскудніше, що нова рана з'явилася перед самим розтином. Не тоді, коли я перевертав тіло. Не під час миття чи переміщення. Просто взяла й розійшлася.

Я глянув на ніж. Сухий. Чистий. Такого в протоколі не напишеш. «Під час зовнішнього огляду на тілі покійного самовільно утворилося різане ушкодження». Слідчі будуть дуже раді.

— Дай фотоапарат.

Ліда простягнула камеру. Я переглянув знімки. Спочатку загальний вигляд, потім окремі ушкодження. Ось груди. Правий бік чистий. На наступному кадрі — червона риска. Далі шкіра вже розійшлася. Три фото. На кожній рана іншого розміру. Збільшив останню. Пікселі розповзлись, але все добре видно.

— Знімала безперервно?

— Як сказали.

— А до того?

— Ви самі фотографували. Там усе є.

Справді. Прокрутив назад. На першому знімку жодної рани. Лише старі рубці. Тепер маємо хоч якийсь доказ. Не те щоб я дуже тішився.

У коридорі грюкнули двері.

— Марку Андрійовичу! Можна вас на хвилинку?

Завідувач.Дуже вчасно.

— Зайнятий!

— Тут люди чекають. Із благодійної установи. Просять поговорити щодо покійного.

— Хай зачекають!

— Вони вже пів години сидять.

Я глянув на Ліду.

— Хто такі?

— Зранку прийшли. Один священник. Другий у костюмі, з папкою. Хотіли забрати тіло.

— Забрати?

— Ну так. Казали, що його не треба розтинати. Мовляв, старий помер своєю смертю, а вони беруть похорон на себе.

— А хто дозволив?

— Ніхто. Я їх до завідувача відправила.

— Молодець.

Ліда знизала плечима.

— Там поліція була. Все оформили.

Я знову подивився на старого.

Аркадій Лисак. Сімдесят вісім років. Проживав у приватному притулку, родичів не мав. Знайшли мертвим у ліжку. За попередніми даними — серцева недостатність.

На шиї темніли синці. Старі рубці вкривали мало не все тіло. Тепер ще й свіжа рана. І хтось дуже не хотів, щоб я його розтинав.