Розділ 26: Вечірні турботи

Поранену амазонку поклали на ліжко в одному з бараків. Зверху постелили простий матрац, але навіть він здавався розкішшю після того, що довелося пережити. Ліра дихала важко — груди піднімалися уривчасто, очі були напівзаплющені. Вона ледве трималася при тямі.

Арсен увійшов до приміщення. Соня, притискаючи до себе ковдру, з хвилюванням запитала:

— Пане... де ж лікар? Їй дуже тяжко.

— Те, що ви зараз побачите, є таємницею, — спокійно сказав Арсен. — І не повинно вийти за межі цієї кімнати.

— Ми розуміємо... Даємо слово, — відповіла Соня. Інші амазонки мовчки кивнули — поважно й серйозно.

Арсен простягнув руку до свого магічного кільця — і з нього, мов із кишені іншого виміру, дістав невелику пляшечку зілля регенерації. Обережно, але впевнено він влив дівчині невелику безпечну дозу в уста. Ліра ковтнула, хоч і насилу.

Зілля почало діяти майже одразу. Амазонка здригнулась. Її обличчя поступово порожевіло, дихання стало рівнішим, очі відкрилися — хоч і повільно, та вже з іскрою життя.

— Так, зілля працює, — Арсен поставив пляшечку на тумбочку. — Те, що залишилось, поділіть на три частини. Давайте по одній у рівні проміжки до ранку. Не зловживайте — передозування небезпечне.

Він дістав ще чотири мензурки, наповнені еліксиром, і простягнув Соні. Її очі округлились — від подиву й благоговіння. Це був скарб. Безцінний у світі, де зілля такого рівня були рідкістю.

— Це для вас усіх, — продовжив Арсен. — Пийте також у три етапи — до ранку. І не дивуйтесь, коли зілля почне відновлювати навіть те, що здавалося втраченим назавжди.

Сказавши це, він спокійно розвернувся й вийшов, залишивши жінок сам на сам із дивом.

Мовчання тривало кілька хвилин. Потім одна з молодших амазонок, усе ще не вірячи очам, прошепотіла:

— Я не розумію... Це що, сон? Куди ми потрапили? Цей герой... він зовсім не такий, як усі, кого ми зустрічали раніше. Створіння, зілля, допомога... і жодного приниження.

Соня, тримаючи пляшечку зілля в руках, мовила:

— Лікуємось. Раз уже він дав нам шанс — скористаймося ним. А що буде далі, побачимо. Головне — ми живі. І наша честь залишилась із нами.

Із барака амазонок Арсен попрямував до кузні, де вже влаштувався Ґорн разом із новими друзями — кентаврами. Коваль Олден із синами допомагали, як могли: розчищали місце, готували солому для відпочинку, приносили чисту воду й мазі. Один із синів коваля вправно перев'язував рани, а сам господар, хоч і не був справжнім цілителем, мав певні навички — його оброблені рани виглядали чисто й акуратно.

Коли Арсен увійшов до приміщення, він побачив, що кентаври вже облаштувалися: хто лежав, хто сидів, але всі — мовчазні, зосереджені, не такі, як ще кілька годин тому. Очі уважні. Атмосфера — насторожена, але не ворожа. Їхні рани були перемотані, біль — під контролем.

— Ну що ж, буде розмова, — спокійно промовив Арсен, зупинившись перед старшим серед них.

Той кентавр — кремезний, із перев'язаною плечовою раною — підвів голову й відповів:

— Так. Ми готові слухати.

Огр Ґорн стояв трохи осторонь, спираючись на стіну, уважно спостерігаючи. Його присутність, як завжди, промовляла більше, ніж будь-які слова.

— Хто я — ви вже знаєте, — продовжив Арсен. — Я герой. І тимчасово влаштовуюсь у цьому осколку світу. Мені потрібні не просто сильні, а вірні воїни. Якщо ви згодні — служитимете мені. Коли ж прийде час вирушати в інший осколок — я дам вам вибір: залишитися тут вільними чи піти зі мною. Без примусу.

Кентаври переглянулись. Старший кивнув і промовив:

— Ми вдячні вам за порятунок і доброту. Служити комусь — це велика річ. Але ми служитимемо лише сильному лідерові. У вас ми його бачимо. Ґорн — доказ: він могутній і сміливий, але не служив би поганій людині. Особливо — так віддано. Ми згодні, Арсене.

Він на мить замовк, опустивши погляд, а потім із сумом додав:

— Та ми не в кращому стані. Нам потрібен час на відновлення. А деякі речі, — він простяг передню ногу, показуючи кульгавого товариша, — ми думали, вже ніколи не повернуться. Я сам втратив руку. І таких, як ми, медицина не лікує.

Арсен відчув хвилю щирості від усіх присутніх. Його внутрішній дар — відчувати істинну суть — говорив про одне: ці істоти дійсно вдячні, чесні та гідні довіри.

— Що ж... тоді я відкрию вам одну таємницю, — мовив герой і простягнув руку до кільця на пальці. — Але пам'ятайте — про це не мають знати сторонні.

З'явилися мензурки з густим, сріблясто-смарагдовим еліксиром. Світло ламп, що висіли над майстернею, мерехтіло в рідинах, немов у них текла сама магія життя.

— Це зілля регенерації. Воно відновить і здоров'я, і — що важливо — ваші втрачені частини тіла. Поділіть кожну дозу навпіл: перша половина — зараз, друга — вранці. І ще одне.

Арсен дістав інші мензурки, більші за розміром, із м'яко пульсуючим сяйвом усередині.

— Це — еліксир сили. Починаючи з завтрашнього ранку, додавайте по ложці на всіх тричі на день у воду. Це не просто зілля — воно змінить вас. Посилить, загартує.

— Ґорне, пий це разом із ними. Ти їм зараз брат. — Арсен передав огру одну з пляшечок.

— Так, пане, обов'язково, — кивнув той, схвильовано взявши посудину.

— А тепер поклич коваля, — додав Арсен. — Його завдання — створити для вас зброю та обладунки. Усе, що потрібно справжнім воїнам.

Давши необхідні розпорядження, Арсен розвернувся й пішов далі, знаючи: сьогодні він здобув не просто нових слуг — а майбутніх побратимів.

Після розмови з кентаврами Арсен попрямував до одного з гостинних будинків маєтку, де тимчасово оселився священник Корвін разом із сиротами. Тут же вже перебували старий учитель Теодор і його доньки Аліна та Марія — їм теж знайшлося місце серед доброзичливо облаштованого простору.

Арсен увійшов і відразу звернувся до священника:

— Що ж, отче Корвіне, я знайшов для вас помічника. Учитель, якого я врятував, стане директором школи — допомагатиме з навчанням дітлахів. Його старша донька відповідатиме за порядок. А дітям... дітям слід готуватись до справжнього життя. Прибирання — їхній обов'язок. Це навчить дисципліни.