Епізод 2. На 177 метрів південніше.

Епізод 2. Тимчасом, на 177 метрів південніше.

Повертаючись до свого під’їзду, чоловік зачинив за собою двері, котрі геть не справлялися із елементарним і єдиним завданням. Древні, потріскані й нікому не потрібні, вони виглядали наче спотворена неправильним прикусом пащека Ктулху, що через вічний страх залишитися голодною, фізично не готова зімкнутися до кінця. Та кожного разу вдивляючись у сліди відірваних кимось пластів фарби, і споглядаючи усе нові й нові подряпини, він розумів, що на кращу захисну конструкцію жителі цього будинку не заслуговують.

Дрібну трійку східців, що акуратно підводила охочих до сходового майданчику, вкрили болючі опіки – сліди чиїхось брудних підошов огидними відтисками стелилися одні поверх інших аж до дверей першої квартири праворуч. Уникаючи неетичних думок, чоловік смиренно пройшов повз неї сходами до наступного поверху. Не піднімаючи обличчя. Не даючи волі міркуванням.

Із задуми його вивела сусідка, котра невідь-чому стояла просто серед сходового майданчика.

– Чуєш, а правда, що Носовичок з АТО вернувся?

– Не знаю.

– Як так "не знаю"?

– Ну от не знаю і всьо, шо ти хочеш з мене, – жінка злісно закинула поля свого кислотно-рожевого халату і хотіла було спробувати його защепити, та язичок замка відірвався ще тоді, коли це непорозуміння із дивовижної, у поганому значенні, тканини можна було  назвати новим, тому просто хрестила руки.   

– Добре, нічого – розпитувати детальніше не хотілося. Він байдуже встромив ключа до замка своїх дверей, повернув його рівно на один оберт, вхопився за ручку і не встиг потягнути її до себе, як знизу із гуркотом прочинилися двері до під’їзду – двоє пар ніг ковзнули бетонною поверхнею наче льодом, і майже одразу зупинилися. Як не дивно, їхні власники зупинилися саме перед дверима саме тієї квартири. Стукіт – відповіді не було.

Як наслідок, наступну хвилину з їхніх пащек полилися  жахливі, просякнуті дешевим алкоголем прокльони, які мали б змусити впустити їх швидше.

"Коли ви, блін, здохнете, свині?", – пошепки, боячись не зустріти схвалення від сусідки, що й сама полюбляла випити, промовив він і вже збирався піти додому, як жінка жестом попросила почекати.

Через якусь мить двері знизу прочинилися і огидного вигляду молодик із жахливим п’яним закарпатським акцентом запросив своїх закордонних гостей зайти. Безпідставне свято продовжувалося.

         Тільки-но гул стих, як жінка знову підсунула поля свого кислотного халату і, підійшовши ледь не впритул до сусіда, розпочала сповідь.

– Короче, слухай. Я знаю точно, можу клястися усім чим захочеш. Можеш не вірити, – не знати для чого підвищувала авторитетність співбесідниця, – можеш перевірити, але три дні тому, у середу, я говорила з Носовичком.

Чоловік кивнув, зморщившись при цьому від несвіжого подиху сусідки, який тільки тепер зміг дістатися до його рецепторів.

– Таким щасливим я його ше не виділа. Він розказував про то, шо скоро старій владі прийдеться посунутисі, а нова його ніяк не розчарує. Казав, шо нарешті попав до хороших, нормальних мужиків, а не на тих пропащих, шо ворога від дерева бухі не можуть відрізнити. Такшо він зміг на тиждень повернутися додому. Казав, що попробує підзаробити трохи грошей і вернутися туди з чимось корисним. Не знаю як і з чим, але вже ввечері він передумав. Конкретно передумав. Чув про скандал із закупівлею техніки з того боку?

– Ні, – трохи відвівши часу на аналіз запевнив чоловік,– краєм вуха хіба, але практично нічого не знаю.

– Ну, сам собі подивишся, телевізор тоже маєш мати. Якшо коротко – то наші ті-тий-тойво, – наче встромляючи палець у невидимого носа твердила жінка, – знов нас обікрали.

– Сильно?

– Сильніше ніж усі рази, про які мені можна було чути.

– Ого, – лише й зміг вичавити з себе чоловік, – і що потім.

Жінка зазирнула у простір між перилами, щоб переконатися чи ніхто бува їх не підслуховує і кивком показала у бік кімнати нижче, звідки й досі час від часу доносилися п’яні слонячі викрики.

– Того вечора ті пішли купувати собі пива. А Носовичок… чи то забрав останню пляшку улюбленого котрогось з темніших… чи то просто шось не так зробив…

– І?

Деякий час жінка мовчала, сподіваючись, що очевидне не потребує констатації. Але сказати все ж довелося.

– Вони його побили.

– Ссс… – чоловік хотів дізнатися наскільки серйозними були наслідки, але неочікувано для самого себе відчув гнів, який перехопив подих і відняв мову.

– З лікарні випустили тільки сьогодні, і то не хотіли, він ледве вмовив.– І що потім?

– До сьогодні він жоднісінького разу не вийшов з квартири. Аж поки зранку не постукав у мої двері.

Раптом жінці здалося, що їхнє таємне перешіптування триває надто довго. Та, незважаючи на бажання прискоритися, продовжила розповідати у звичному та більш ліричному ритмі.      

– Він постукав і коли я відкрила – спитав, чи може моя Наталочка йому чимось там помогти. Навіть заплотити обіцяв. Але для чого – не казав. Узагалі мовчав. Лиш кинув шось про то, шо пора нагадати народу, шо його обдирають.    

Чоловік легким кивком подякував за відвертість, хоча й не зовсім чув останні слова жінки. Не те, щоб йому було байдуже до долі військового. Усе його тіло досі скреготіло від слів, що хороводом проносилися під його маківкою: побили – його, побили – його, побили – його, побили – його, побили…

         Зрозумівши, що діалог завершений, він так-сяк прийшов до тями і вхопив жінку за плече, пошепки попросив її нікому про це не розповідати і піти вже, нарешті, додому. Передчуваючи лихо, та покірно зникла за своїми дверима.

         Чоловік ще раз зважив свої можливості та наміри. Сам того не помічаючи, він взявся розглядатися так, як дитина, що шукає підтримки перед тим, як зробити щось неправильне. Легко запустивши руку до просторих штанів, він вийняв з їхньої кишені запальничку і став безпричинно  прокручувати її колісце. Поскрипування, які воно видавало, раптом здалися йому медитативними. Швидкоплинні іскри фероцерію опускали його все глибше у транс, доки погляд не став яснішим, а іритація – зрозумілішою.