Епізод 1. Серед людей.

Черговий невдячний потяг, що так грубо й недоладно прилаштовувався поруч із гузном Івано-Франківська, обдарував його прилеглу територію своїм благоговійним запахом підпалених сухих екскрементів.  Неуважному оку ніколи не помітити, як ні в чому, здебільшого, не винні люди, толерантно, щоб не образити Дух міста, морщать носи й всякими способами намагаються хоча б на секунду прикрити ніздрі. Але ніщо інше як смердота не жаліла нікого: ні гостей сусідньої автостанції, що подолали важкий шлях аж ніяк не для такої зустрічі; ні сонних місцевих, що скупчилися на автобусній зупинці, в очікуванні теж не зовсім приємного на запах транспорту; ні новоприбулих, що всього мить тому випурхнули з цього ж потяга. Нікого, окрім захованого серед зграї бездомних, що гніздилася поруч з масивними кормушками для людей – стратегічно розлитими в одну непряму лінію ларьків із сумнівним продовольством – просто навпроти самісінького вокзалу.

Там, у натовпі, але на пристойній відстані від його компонентів, на бетонній обкантовці невеличкого скверу, сидів чоловік. Впевнено тримаючи позицію сукхасана, він невимушено спостерігав за непоказними метаморфозами незнайомих облич. Від потоку дивакуватих виразів, що виринали нізвідки й зникали ніде, йому хотілося усміхнутися. В ту мить світ здався йому приємним місцем.

Акуратно вдихнувши повітря через рот, він так само акуратно вицідив його крізь складені трубкою губи.

– Невже ти звик до цього… цього… – згадавши, що розмовляє з безхатьком, жінка злякалася, що її висловлювання можуть прозвучати двозначно й ніяк не могла підібрати сло́ва, що могло б здатися доречним.

– Запахом? – байдуже, але не без ноток доброзичливості, уточнив чоловік.

– Угу, – "Ось воно – це краще ніж сморід, чи штинь".

– Не хочеться здатися грубим, – досі направлений в бік співрозмовниці лівим вухом, чоловік плавно обернувся до неї обличчям, – але ви носа мого бачили?

Жінка придивилася. Можливо, навіть надто пильно, але так як у словах її нового знайомого агресії не було, вона цим не переймалася. Тільки через хвилину їй вдалося зрозуміти, що трохи нижче вкритого пилом перенісся справді виділося незначне викривлення. Але як це могло впливати на терпимість до поганих запахів не розуміла.

– Все просто, – він якомога тихіше шморгнув носом і вказав на нього пальцем, – щось схоже на хронічний риніт, ще з дитинства – смороду не пробитися крізь такий шар слизу, – знову із веселою інтонацію, але без прояву усмішки, видав бездомний.

Жінка не відповідала. В ту мить вона намагалася згадати для чого взагалі почала розмову. Що її змусило привітатися із незнайомцем?

         Знову добровільно ігноруючи манери, вона стала вдивлятися в його обличчя. Її погляд метався то вгору, то вниз; то до щоки, то до чола; від ока до підборіддя – щось здавалося їй неприроднім, але зрозуміти, що саме не так, не вдавалося. Можливо у всьому винна недолуга хустинка у нагрудній кишені не достатньо елегантної куртки? Вона ще раз глянула на пасма його волосся, що чіткою дугою французького чоловічого каре випадали з-під шапки beanie і здалася.

– Знаєш, у тебе є щось особливе. Не знаю, правда, що, але щось незвичне точно є. Не схожий ти на…  безхатька.

– Дякую, але на компліменті довго не протягнеш, – видав той, не багатозначно затрусивши своєю картонною табличкою з надписом "На АТО", – із усміхненого вираз обличчя жінки вмить перетворився на перепрошувальний. Вона дістала із кишені декілька зім’ятих гривень.

– Ось, – чомусь обачно-відсторонено вкинула свій внесок до поставленого на коліна капелюха.

"Простіше простого", – не змінюючи виразу, лише подумав він.

– А ви справді передаєте частину військовим, чи просто прикидаєтеся?

Чоловік посміхнувся, наче без зусиль підвівся, взяв уже не порожнього капелюха зі здобиччю і посунув до більш людного і прибуткового місця. Якою б привітною не була жінка – надто багато запитань було надто багато. Окрім того, можливість піти від будь-якої розмови – це чи не єдина перевага життя на вулиці.

Повільно просуваючись крізь натовп, чоловік впевнено дивився просто перед себе. В такі миті, вливаючись у загальний потік люду, він відчував себе його частиною, адже хіба у крокуючого є дім? Чим в ту мить він різнився від своїх одноплемінників?

  Хоча дечим таки відрізнявся. Його осанка не прогнулася під натиском сором’язливості, як у сусідів-студентів; його очі не були червоними, як у повних страху перед часом ровесників; його легені не обпікали вогнем серце, як у пробігаючих повз неприкаяних, що, от ду́рні, кудись поспішали. І він відчував. Не тільки голод-холод. Красу, відчай, надію, розчарування.

Проте, мить повноцінної асиміляції у натовпі була такою ж, як і всі інші відрізки часу – тимчасовою. Не встиг чоловік насолодитися відчуттям одностайності, як люд взявся його сторонитися. Обидві апсиди орбіти натовпу, що обертався довкола самотньої фігури, стрімко віддалялися від останньої доти, доки не стали рівними й не сформували у всіх значеннях ідеальний круг – зону, придатну для існування всього однієї людини. Відтак, пересуваючись юрбою наче у невидимому паньє, чоловік безперешкодно дістався пункту призначення.     

Поруч із широкими сходами, що спускалися до скверику, та ще й неподалік від пішохідного переходу, який килимовою доріжкою стелився просто від головного входу величної будівлі вокзалу, викроїти грошей було легше. Основні хвилі новоприбулих чоловіка оминали, але й користі з тих, що нестримним валом неслися повз його скромне прохання особливої не було. А нав’язуватися він не збирався.

Знову зайнявши сукхасану, він спробував втягнути повітря носом – дарма. Дарма він збрехав щирій незнайомці про надмірну кількість слизу. Остання хоч турбувала від народження, та на здатність відчувати запахи ніколи не впливала, тільки б завжди мати при собі носовичок – ото й усі незручності. Аносмія ж проявилася після нещодавнього пошкодження. Випадкового, неочікуваного і небажаного "удару" долі, яка своєю могутньою долонею ледь не втиснула того у череп.