Онтологія стрибка.

Переді мною — вода. Гладка і безмовна, ще не збурена моєю присутністю. Я стою на краю й відчуваю, як повітря стає густішим, ніби просочується очікуванням. Сонце ковзає по шкірі, залишає теплі сліди, які повільно розчиняються в тиші.

У цю мить я слухаю не світ — себе.

Слухаю пам’ять тіла, що говорить тихіше за думки, але завжди правдивіше.

Слухаю той давній голос свободи, який з’являється тільки перед рухом, що виростає з глибини.

І перш ніж відштовхнутися, перш ніж віддати тіло повітрю, я дозволяю собі відчути цю паузу — тендітну, як крило птаха в ранковому світлі.

Стою на краю — і все тремтить. Не від страху, ні. Від того дивного, знайомого передчуття, яке приходить, коли я на мить залишаю світ позаду. Повітря торкається моїх рук — ледь, мовби пробує: чи я готова? Чи я ще та сама, що колись стрибала з трампліна, з пірса, з берега, з життя в життя?

Сонце коливається на плечі. Тінь на воді танцює. Я дивлюся вниз — і вода, притягаючи, зменшує відстань, стискає її в оманливу близькість. І я думаю: ось вона, межа між думкою й рухом. Між “ще ні” та “вже так”. Як легко її переступити — і як важливо.

Мені 54. Але хіба це щось означає тут, де тіло пам’ятає більше, ніж пам’ятає час? Роки не важать, коли я відчуваю м’язи — як вони замикаються, розкриваються, готуються. Я не думаю про вік. Я думаю про рух. Про той давній, глибинний рух, який живе в мені, як вода живе в річці. 

Про стрибки в дитинстві, сміх друзів, запах хлорки, ранкову пластику спини.

Про мої ноги, що пам’ятають кожен старт; руки, які завжди знали, як прорізати повітря; дихання — коротке, різке, уважне.

Про фрагменти мого тіла, мого минулого, мого тепер.

І все це вміщується в цю секунду —  секунду, коли я нахиляюся вперед. Між мною й водою — ніщо. 
Ниточка. Подих. Очікування.

Я чую себе так гостро, ніби світ зник, залишивши мені лише моє серце. Воно б’ється — не швидко, ні. Глибоко. Мудро. Наче каже: так, так.., це ж легко, ти все це пам’ятаєш. 

Я відштовхуюсь.

Повітря здіймається назустріч.

Світ провалюється назад.

Тіло — ніби окремо від думок, самодостатнє, впевнене, точне — пливе в просторі.

У польоті я відчуваю себе розколотою на блискучі уламки:

один — це я дитина, що кричить від радості;

другий — жінка, що пережила все, що мала пережити;

третій — тіло, чисте, міцне, навчане роками руху;

четвертий — дух, що рветься вгору, хоч я лечу вниз.

І всі ці уламки раптом збираються в одну лінію — чітку, сильну, мою.

Я лечу — і в цьому польоті є щось від повернення додому.

А потім — вода.

Холод розтинає тишу.

Тіло входить у глибину, як ключ у замок.

Усе стихає, опускається, зникає.

Я чую лише себе — але вже іншу, оновлену, оголену від зайвого.

Коли я виринаю, світ здається новим. Повітря — густішим. Небо — ближчим. Я вдихаю — і відчуваю якесь ніжне, дивне тепло всередині. Тепло згоди з собою. Я не змагалася ні з ким. Я просто дозволила собі бути.

І тоді в мені з’являється думка, майже не думка — спалах:

я живу, доки рухаюсь.

я рухаюсь, доки хочу.

я хочу, доки відчуваю цей політ.

Стрибок — це не доказ. Не виклик. Не жест проти часу.

Це моя мова. Мій спосіб сказати світу й собі:

Я є. Я ще можу. Я ще лечу.

І, можливо, саме в цій миті, коли тіло торкається неба і води водночас, я найправдивіша.

Найжива.

Найближча до себе.

Коли все вщухає — бризки, холод, миттєвий шок польоту — я стою на краю басейну трохи інша, ніж була хвилину тому. Вода стікає з плечей, і кожна крапля здається продовженням тієї правди, яку я щойно пережила.

Я вдихаю — глибше, ніж зазвичай. Повільніше.

Світ повертається до свого ритму.

Я знаю: поки я маю рух, я маю себе.

Поки я лечу — я жива.

І, витираючи з обличчя воду, я думаю: цей стрибок — не кінець історії.

Це її продовження.