Глава 14

- Послухай, Томасе, щось тут не так. Майже доба минула, а ніхто навіть носа не показав. Скільки ми тут ще будемо стирчати? - Клаус почухав сивіючу бороду.

- Почекаємо ще трохи. Вони явно переоцінили свої можливості, тепер групуються. А може, чекають наступної ночі, щоб кинутися на нас своєю диявольською юрбою. Почекає твоя пошта! Над Форт Гроссом знову заметіль, зв'язку зовсім немає.

- Томасе! Хтось під'їхав до воріт! - вигукнув голос з двору.

- Швидко! Всім зайняти свої місця та підготуватися! - скомандував Томас, схопивши рушницю.

Але у двір, з піднятими руками увійшов лише один лікан. Всі мисливці, які зайняли оборону в будинку Девіда, як один були родом з Форт Гросса, тому вони добре знали його в обличчя. Це був Рой Фармс.

- Хлопці, я не воювати з вами прийшов, - голосно промовив він. - Хто у вас сьогодні за головного? Я, наприклад, сьогодні гонець. Ну, так що?

- Лікани вирішили піти на переговори? - вийшов вперед Томас, тримаючи рушницю напоготові.

- Томасе, наш шановний ветеринар, - кивнув йому Рой. - Ви порушили договір, панове, і вляпалися в та-а-а-а-ке лайно. Поки ви чекаєте ліканів тут - вони розважаються з вашими сім'ями в Форт Гроссі.

Хтось не витримав і вистрелив, нервово ковзнувши по курку. Але куля не зачепила Роя. Тремтячими руками Томас опустив зброю.

- Ви не посмієте, - прошепотів він.

- Друже, ви самі нас спровокували. Невже ви були настільки самовпевнені, якщо подумали, що лікани полізуть ловити кулі? Ні, є інший метод змусити вас скласти ваші довбані рушниці! - Рой тримався дуже впевнено, наче ... йому вже більше нічого було втрачати. - Зараз я обережно дістану з кишені диктофон, ввімкну його, а ви послухаєте. Цей запис зроблений сьогодні вночі в Форт Гроссі.

Рой натиснув на кнопку. Почулися перелякані крики жінок та плач дітей. Один голос, мабуть, дівчинки, кричав дуже чітко: «Татку, татку, врятуй мене! Монстри вб'ють нас! Тато!»

- Ми увірвалися до ваших осель і зігнали сім'ї мисливців до церкви. Поки їм там є чим зайнятися - вони старанно моляться. Але якщо через п'ять хвилин ви не звільните альфу - ми підпалимо церкву! - Рой навіть не встиг закінчити, як кілька людей вже кинулися у підвал.

- А що тепер буде з нами? - поникнувши, видавив Томас.

- За свою дурість та помилки будете розплачуватися. Нам потрібен той, хто з вас вбив дівчат. Тільки тоді інші зможуть повернутися додому. В іншому випадку - уб'ють ваших дочок. Виберуть навмання і холоднокровно пристрелять. Так само, як зробили ви.

Чоловіки почали переглядатися. Томас глянув на Стіва, згадав свою дочку і як Стів запросив її нещодавно на побачення. Потім він подумав про свою дружину. Одну з дівчат ліканів застрелив Стів, інша кинулася прямо на рушницю Томаса. Він зробив крок вперед:

- Це я вбив дівчат. Що... тепер розірвете мене на частини?

- Ні, - прохрипів ззаду надірваний голос. - Тебе судитимуть за подвійне вбивство за законом твоєї країни. Ймовірно, тобі дадуть довічний термін і ти щодня будеш згадувати про скоєне, - ледве видавив Девід, спираючись об стіну.

- Залиште зброю та забирайтеся! - скомандував іншим Рой. - Томасе, копи вже в дорозі. Ти ж знаєш, так? Відкриєш рот - відповість твоя сім'я.

- А як щодо договору? - Стів затримався біля Томаса, дивлячись на нього з жалем та вдячністю. Він був готовий розридатися та кинутися на шию тому, хто врятував його, але Томас зупинив його поглядом. Своїм гаснучим поглядом Томас прощався із ним.

- Подбай про мою дочку, Стівене, - тільки й прошепотів він.

- Про договір ми поговоримо пізніше, - прохрипів Девід, торкаючись рукою розірваних кулями грудей. - Коли ви прийшли сюди, ви не думали про договір!

- Але ви силою утримували нашу дівчину! - спробував заперечити йому Стів.

- Вона не ваша. Це ... чудовисько належить мені! - зло випльовуючи слова, процідив Девід.

***

Він провів тремтячою рукою по її світлому волоссю. Поцілував в холодні посинілі губи.

- День, коли я тебе забуду - ніколи не настане, - прошепотів Девід. - Прощавай Кетрін, - біль спотворила його обличчя, і наповнила очі гіркотою втрати. Він не відчував тіла, він відчував, як рветься його душа. Його знищила витончена зеленоока дівчина. Легко та невимушено розтоптала його життя. Дівчина, яка тепер була для нього втіленням зла і єдиним його ворогом.

У кожної зграї було своє кладовище. Тут лікани ховали своїх батьків, матерів, своїх братів. Девід ховав сьогодні свою кохану. Він розвіяв попіл над її могильною плитою. А в голові спливали моменти того життя, коли він був щасливий із нею. Її усміхнені небесні очі немов досі були перед ним. Він чув її голос, як вона ніжно воркує його ім'я. Згадував запах її шкіри та їхній перший поцілунок. Він хотів, аби його серце розірвалося і він пішов слідом за нею ... але серце продовжувало вперто стукати в грудях.

- Ну, що ж, Джесс ... тепер твоя черга, - прошепотів він, рішуче звузивши очі.

- Девіде, - Рой топтався неподалік, не наважуючись підійти до кладовища ближче. - Дозволь я знайду їх. Мій брат …

- Ні! Твого брата більше не буде на території моєї зграї. І мене не хвилює його доля за межами. Я дам йому шанс забитися в нору та жити лише в тому випадку, якщо ти будеш доглядати за чудовиськом!

- Ти знаєш де вони?

- Ні, не знаю. Він не перетворюється і я не можу його відчути. Але скоро вона сама примчить сюди, ось побачиш. Я знаю, як її знайти, - кожен раз, коли справа стосувалася Джесс, Девіда починало трясти від люті.

- Навіщо вона тобі тепер тут? - здивовано насупився Уес. - Невже після всього цього, ти захочеш мати з нею дитину?

- Не хочу, але ... тепер я не можу дати їй шанс бути щасливою. Вона повинна бути у мене на очах. Я повинен бачити, що вона мучиться.

- А чи не легше прикінчити її та відіграти вже цю прелюдію помсти?

- Ні, Уесе. Мені цього буде замало, - скривився Девід. - Я перетворю залишок її життя на пекло. Їй здавалося, що вона була тут заручницею - тепер вона дізнається, що це таке насправді! Я розраховую на тебе, Уесе.