Глава 13

Джесс прекрасно розуміла, що грає брудно, що її поведінка недостойна, і в іншій ситуації вона б нізащо не стала руйнувати чужі стосунки, але на даний момент, вона просто не бачила іншого виходу. Вона лише заспокоювала себе тим, що коли вона зникне з їхнього життя - вони знову помиряться. А зараз, їй будь-що-будь - потрібно було дістати Кетрін.

Вранці, вона ніби випадково налетіла на Девіда в коридорі та попросила у нього дозволу знову з'їздити в місто.

- Навіщо це, якщо не секрет?

- Для малювання мені потрібні деякі дрібниці. Я хочу потрапити до тієї крамниці, куди ми заглядали з Уесом, - безневинно знизавши плечима, вона подивилася на нього щиро та відкрито.

- Ось нехай Уес тебе і відвезе, - кинув Девід, зітхаючи. Схоже, він починав боятися залишатися наодинці з цією дівчиною.

А їй тільки це було й потрібно.

Вона навіть не звертала уваги на шпильки Уеса, який відпускав на її адресу по дорозі до міста. Джесс обмірковувала найважливішу частину свого плану.

Про людське око, і щоб приспати пильність Уеса, вона потинялася по магазину. Потім причепилася до продавця в кумедному береті, стала розпитувати у нього щодо якості паперу, пробуючи то один сорт, то інший. І дочекавшись, коли Уес, нудьгуючи, відвернеться, щоб подивитися через вікно на вулицю, Джесс швидко написала олівцем на папері, який сунула здивованому продавцю.

«Мене тримають в заручниках дуже небезпечні люди. Прошу вас, повідомте моїм близьким по телефону 304-77-890 в Форт Гросс наступну інформацію. «Для Стіва Донавана. Стіве, врятуйте мене, я в Канаді, мене утримує силою альфа. Знайди Ніка - він знає, де це. Він допоможе. Пробач за все. Джессіка»

Потім, швидко подякувавши йому, вона схопила крейду і махнувши Уесу, поспішно вийшла з магазину. Тепер залишалося тільки чекати.

Джесс розраховувала, що Стіву та Ніку вдасться її витягнути з допомогою, доведеної до потрібної кондиції Кетрін, яка жадає від неї позбутися.

***

…Вона гуляла біля замерзлого озера, не знаходячи там нічого цікавого, але тим не менш тупцюючи по покритому льодом причалу. Звідси дуже добре було видно будинок і того, хто в нього заходить. Помітивши Девіда, Джесс навмисно впала з причалу на лід, скрикнувши від болю. Він добіг до неї дуже швидко. Джесс лежала на льоду, трималася за щиколотку і стогнала.

- Давай, хапайся за мене, я тебе віднесу, - співчутливо вимовив він.

- Ні, Девіде, я не можу поворухнутися. Мені боляче, - схлипнула вона.

Він прибрав у неї з обличчя волосся, і дбайливо підняв її на руки, обережно несучи додому. Джесс відчула укол совісті. Обвивши його руками за шию, вона поклала голову йому на плече і прошепотіла:

- Пробач.

- Ти ж не винувата. Будь-хто може посковзнутися на льоду.

У кімнаті він змусив її підкотити джинси і оглянув її ногу.

- Жити будеш, і навіть стрибати. Нічого загрозливого твоєму здоров'ю я не бачу, - заявив Девід, посміхнувшись.

- Почекай! - Джесс вхопила його за руку, коли він збирався йти. - А якщо хтось із ліканів пораниться або може бути, навіть помре, ти теж це відчуваєш?

Девід здригнувся. Коли він хмурився, то відразу здавався таким стомленим, і таким звичайним. У його дивних очах з'явився сум.

- Так, я відчуваю їхній біль. Але ... найстрашніше - це коли хтось помирає. Я відчуваю агонію, муку і ... цей спалах, який ніби розриває мене зсередини. Це дуже страшно, навіть для мене Джесс, втрачати когось зі своїх. Вони вмирають, а я ще довго відчуваю їхній біль в собі, і цей розрив нашого із ними зв'язку дуже болісно заживає. Бути альфою, це не означає головувати і спочивати на лаврах, поганяючи тих, хто слабший за тебе. Бути альфою - це значить бути главою сім'ї, бути відповідальним за кожного, бути їхнім оплотом. Ми б всі загинули, якби не жили зграями.

- Тобто, ти ніколи не шкодував, що ти лікан, а не проста звичайна людина? - Джессіка уважно вдивлялася в нього. Вона дійсно хотіла це знати, і ці питання з її грою ніяк пов'язані не були. Але не менш пильно, на неї подивився й Девід. Його не здивувало її питання. Його вражала та прірва, якою Джесс розділяла для себе людей та ліканів.

- Ні, Джесс. Я приймаю себе такого. На відміну від тебе і тобі подібних - я не бачу себе монстром. Навпаки, великих монстрів я зустрічав серед людей. Лікани - це не помилка природи. Це ще одна альтернативна гілка людства. Ми інший вид. Більш витривалий. Ми не ховаємося за зброєю, як підступні та малодушні людці. Ми не знищуємо цю планету. І ми б не чіпали вас, якби ви свого часу не почали на нас полювання зі страху опинитися слабкіше. Тільки ось факти все одно говорять про те, що люди виявляється слабкіші. ... Організм ліканів володіє дивовижними можливостями. По-перше, це прискорена регенерація. Порізи, переломи зростаються та гояться буквально на очах. По-друге, це гнучкість і міцність м'язових та кісткових тканин. Лікани можуть стрибати з великої висоти, піднімати величезні тяжкості та розвивати швидкість, більшу, ніж це може людина. По-третє, це терморегуляція. Наш організм саморегулюється під будь-яку температуру не відчуваючи при цьому стресу. А в перетвореному стані ми здатні пережити ядерну зиму. Якщо станеться якась глобальна катастрофа планетарних масштабів - люди загинуть, а ми виживемо.

- Ні, Девіде, - прошепотіла Джесс, яка уважно його слухала. - Якщо люди загинуть, ви не довго протримаєтеся, як вид. Адже тоді не буде і носіїв гена альфи і дівчат, здатних народити від ліканів.

- Молодець, я очікував, що ти це зауважиш. Тоді може, зробимо висновок? - те, як він погладив її по щоці, було дуже зворушливо. - Ми потрібні один одному. ... Я маю на увазі людей та ліканів, - промовив він.

Джесс кивнула, задумливо обіймаючи подушку. За ним вже давно зачинилися двері, а Джесс ще довго, дивлячись в одну точку, міркувала. Про те, щоб було, якби не було Ніка? Якби вона випадково відразу зустріла Девіда? Тому що зараз, не тільки Нік, але й Девід були для неї підтвердженням того, що не всі лікани чудовиська. Девід був милим. Він подобався їй, як людина, і ... як лікан. Було в ньому щось шляхетне, горде, сильне. Вона не бажала йому зла. Вона нікому з них не бажала зла насправді. Їй просто дуже сильно хотілося повернутися в звичний для неї світ.