Розділ 1. Зарево над Харковом та укриття в спортзалі

За місяць до того, як мій світ укотре розпався на дрібні, гострі уламки, у моєму тихому й суворо відміряному житті з'явився Станіслав.

Ми познайомилися в соціальних мережах абсолютно випадково. Йому було під тридцять, він мешкав у власному приватному будинку під Харковом, де тривалий час робив ремонт, і нагадував мені людину, яка перебуває у вічному, майже вальяжному пошуку себе. За свої роки він встиг попрацювати і баристою, і сомельє, а останнім часом захоплено розповідав про власну невелику справу — сушіння м'ясних джерків за особливими авторськими рецептами. Спілкуватися з ним було легко. На тлі мого важкого навчання, постійної боротьби за стипендію та вічної емоційної напруги його хаотична легкість діяла як легке знеболювальне. Ми годинами листувалися пізніми вечорами. Він кілька разів кликав мене зустрітися в центрі на каву, але моя давня, загартована гіркою зрадою Вадима обережність щоразу шепотіла всередині: «Не поспішай. Не вір сліпо. Не розчиняйся в людині знову».

Я надто добре пам'ятала той нищівний біль, коли мої рожеві окуляри розбилися шибками всередину. Тому зі Станіславом тримала дистанцію, хоч його увага й була мені приємною. Ми так і не встигли зустрітися віч-на-віч.

На календарі настало двадцять четверте лютого 2022 року.

Ранок мого останнього семестру на бакалавраті прорізав не звичний мелодійний будильник, а глухий, низький гуркіт десь далеко за обрієм, від якого здригнулося подвійне скло у вікні нашої кімнати. Це був не грім. Це був звук, від якого всередині все стиснулося в крижаний вузол. Я миттєво розплющила очі, вдивляючись у сіру сутність стелі гуртожитку. Серце бешено калатало в грудях, гупаючи прямо в скронях.

За секунду в двері нашої кімнати ми почули божевільний, панічний стукіт.

Я підхопилася з ліжка, навіть не встигнувши взути капці, й відчинила двері. На порозі стояла дівчина із сусідньої кімнати — бліда, мов крейда, у тонкій шовковій піжамі. Її губи тремтіли, а в розширених від жаху очах стояли сльози. Я бачила її раніше лише кілька разів у коридорі біля кухні, навіть ім'я її згадувала з зусиллям, але зараз перед мною була просто беззахисна, перелякана дитина.

— Дівчата... можна я з вами? — її голос зривався на шепіт, вона міцно стискала в руках маленький рюкзак. — Будь ласка... Мені дуже страшно. В мене тут взагалі нікого немає... Всі роз'їхалися...

— Заходь. Не бійся, ми разом, — швидко відповіла я, захоплюючи її за руку й затягуючи в кімнату. 

Усередині мене, замість очікуваної істерики, раптово ввімкнулася холодна, майже автоматична зібраність. Старий досвід самостійності й гірке усвідомлення того, що в критичні моменти розраховувати доводиться лише на власні сили, зіграли свою роль. Поки дівчата панікували, я вже натягувала теплі джинси, два светри, збирала в рюкзак документи, дипломні чернетки, гроші, воду та всі ліки, які знайшла в аптечці.

У самому місті панував суцільний, божевільний сумбур. Коли ми на кілька хвилин вискочили на вулицю до найближчого банкомата, перед нами відкрилося хаотичне море людей. Харків ніби збожеволів у єдиному пориві врятуватися. Черги до банкоматів вишиковувалися на десятки метрів, термінали в магазинах через раз збоїли, готівка зникала з кас за лічені хвилини. Деякі аптеки й дрібні лавки просто зачиняли двері перед носом переляканого натовпу, бо продавці покидали робочі місця. У повітрі витав виразний запах людського страху.

Телефон у моїх пальцях безперервно вібрував. Мама в істериці кричала у слухавку так, що її голос розносився по всьому коридору: — Софіє! Я збираю валізу, я зараз шукаю якусь машину й їду по тебе до Харкова! Я не залишу тебе там під обстрілами!

— Мамо, ні! Стоп! — перебила я її твердим, майже суворим голосом, міцно стискаючи телефон від напруги. — Не смій сюди їхати! На трасах вже небезпечно, у місті хаос. Ти тільки зробиш гірше! Ми в безпеці, у нас є надійне укриття під гуртожитком. Я виберуся сама, як тільки стане зрозуміло, що відбувається. Чуєш мене? Чекайте мене вдома і не панікуйте!

Нашим прихистком став підвал гуртожитку — великий студентський спортивний зал. На щастя, це було не вологе чи промерзле приміщення. Ми з дівчатами розклали на підлозі товсті м'які мати й каримати, стягнули з кімнат усі ковдри, пледи та подушки, які тільки змогли підняти. Хлопці-старшокурсники швидко організували подовжувачі та трійники, провівши світло від основної лінії та розетки для зарядки телефонів, щоб кожен мав змогу тримати зв'язок із рідними.

У тому підвалі ми провели шість довгих, тяжких днів. Там, у напівтемряві, під далекі канонади, життя стиснулося до базових потреб: зігрітися, зарядити телефон, почути рідний голос і поділитися ковтком води чи бутербродом. Ми ділили їжу на всіх, підтримували одна одну тихими розмовами й поступово вчилися відрізняти звуки  прильотів.

Усі ці дні Станіслав писав мені регулярно. Розпитував, чи ми в безпеці, чи є їжа, що чути в нашому районі. Він пропонував допомогу, але сам виїхати зі свого передмістя не мав змоги. Його повідомлення здавалися мені чимось із минулого, мирного життя, яке тануло з кожним новим вибухом десь на околицях Харкова, залишаючи лише одне бажання — вижити й вирватися додому.