Глава 7

Зворотній шлях склав рівно два належних кілометра, за хатиною-вуду було світло і не було ніяких гротів на зворотній дорозі.

Дійшовши до свого місця пристанища, я ще з далеку побачив старину Тода, як очікував на мене, він готував свій фірмовий напій.

- Знаєш, Тоде, пора мені повертатися додому, і братися за діло. Засидівся я тут у вас на піщаному березі, дивлячись на зіркове небо і споглядаючи з тобою тихоокеанські лайнери.

- Знаю, мені наснився сон на днях, - відповів Тод, і якось по-особливому посміхнувся. Не здивуюсь, якщо у цього стариганя щось було з цією вуду-ворожкою, чи гавайською Ліліт, чи як ще їх тут прозивають.

Ми допили напій, і Тод протягнув мені одну з флейт, котра складала симбіоз його дивовижного музичного інструменту.

- Це тобі на пам'ять, в знак того, що ти знайшов мене, та береш часточку моєї душі на континент. А для мене це ознака того, що я відриваю від себе частину тебе, знайшовшого своє відображення в нашій дружбі. Знай, коли ти будеш глядіти на тихоокеанські лайнери з континенту, на іншому березі буде сидіти дивак, який чомусь проводжає величезний корабель своєю дивною гавайською мелодією, тоді ти зможеш дістати свою флейту, і підіграти. Так ми будемо знову разом.

Я взяв подарунок, і відправився у місто. З собою на континент я заберу частину цього дивовижного музичного інструменту, видіння місцевої ворожки-вуду і фірмовий рецепт Тодового «Мачу-Пікчу на вогні».