Глава 2

Про релігію вуду мені як раз і повідав Тод. Одного разу, сидячи на березі, я побачив темношкірого аборигена, що прогулювався, бредучи по берегу. Він пильно глядів вдалечінь, в надії щось розгледіти, в правій руці тримав дивний інструмент, чимось схожий на індіанські ритуальні духові, а ліву прикладав до лоба на рівні брів, роблячи козирок від сонця.

Не звертаючи на мене ніякої уваги, а можливо, і зовсім упустивши із поля зору мою фігуру, дивний образ приблизився до мене на відстань в пару метрів. Я зміг побачити пісок, що переливався поміж його пальців обох ніг, та ступні, що потріскалися від спеки та обпікаючого клімату Гаваїв.

- А це не боляче? – задав я запитання на місцевому діалекті, показуючи на шершаву підошву стертих стоп.

Ямаєць відняв ліву руку від лоба, обернув свій погляд до мого обличчя, зморшки на його обличчі розгладились і він посміхнувся, наче ми вічно були знайомі і зовсім не здивувався моїй присутності:

- Коли ходиш по розпеченому піску більше двох десятків років – звикаєш. Втім може і більше трьох десятків. Я закинув літочислення, як влаштувався тут. Думки, вітер і музика – все, що необхідно для життя.

Мені сподобалася філософія старого ямайця, і я одразу перейнявся до нього повагою.

- Що це ви намагаєтеся угледіти на горизонті?

- Пару тижнів назад я вигадав собі нову розвагу. Дивлюся на океанські лайнери та збираю їхній опис в колекцію. Приношу додому враження та заношу їх у свій зошит з острівними спостереженням. До речі, на «ви» не обов’язково. Мене звати Тод.

Так ми і познайомились. Нерідко просиджували вечорами на атлантичному березі, перебираючи у спогадах історії, дивилися на зіркове небо, а потім брели кожен по своєму кутку.