Пролог

Стів

Я зайшов на кухню саме в той момент, коли Брітані, стоячи біля стільниці, щось старанно вимішувала у великій мисці. На столі вже лежали розсипані пакети з борошном, масло, яйця й ще ціла купа продуктів, призначення яких я не розумів. А біля входу, як і вчора, валялася її сумка для покупок, через яку я ледь не перечепився. 

Я перевів погляд на неї, потім на сумку і знову на неї.

– Брітані, скільки разів тобі ще потрібно нагадати, що твої речі не повинні лежати по всьому будинку? – запитав я, спершись плечем на дверний отвір.

Вона навіть не обернулася.

– Доброго ранку і тобі, Стіве. Рада бачити, що твій настрій стабільний.

– Я цілком серйозно. Учора твоя куртка лежала на дивані, сумка – посеред коридору, а книги прямо на підлозі у вітальні, через що я ледь не навернувся.

– Можливо, проблема не в моїх речах, а в твоїй здатності ходити, дивлячись під ноги.

Я стиснув щелепи. Саме це вона робила постійно. Перетворювала будь-яке нормальне зауваження на привід для жарту, ніби моє бажання чистоти було якоюсь кумедною примхою, а не тим, що дозволяло мені тримати життя під контролем.

– Я просто прошу тебе прибирати за собою.

– А я просто прошу тебе перестати поводитися так, ніби ти тут головний.

– Я тут жив уже задовго до тебе.

– І це якимось чином дає тобі право командувати мною?

– Ні. Але здоровий глузд підказує, що речі краще тримати на своїх місцях.

– Здоровий глузд підказує мені, що не варто сперечатися з людиною, яка зранку здатна посваритися навіть із вазоном.

– Вазон хоча б не залишає свої шкарпетки у вітальні.

– Вони були чисті!

Я ледь стримав посмішку, але вирішив не давати їй цього задоволення.

– Це не робить ситуацію кращою.

– Господи, який же ти зануда.

– А ти хаос у людській подобі.

– Знаєш що? – вона поклала вінчик на стіл і схопила жменю борошна. – Іди ти зі своїм порядком.

Я навіть не встиг зрозуміти, що вона задумала, як мені просто в обличчя прилетіла жменя борошна. Я завмер.

На кілька секунд навіть забув, як говорити. Білий пил осів на волоссі, щоках і футболці, а Брітані дивилася на мене з таким задоволеним виразом, ніби щойно виграла найважливішу суперечку у своєму житті.

– Ти… – повільно почав я, витираючи борошно з щоки. – Ти щойно кинула в мене борошном?

– Можливо.

Вона пирснула зі сміху, розглядаючи біле опудало, яке стояло перед нею. Було помітно, що вона намагається стримуватись, але марно. Наступної миті Брітані залилась заразним щирим сміхом і на її щоці з'явилася та сама маленька ямочка, яку я останнім часом почав помічати занадто часто.

Я діяв швидко, навіть не встиг подумати, що я в біса роблю. Рука сама потягнулася до миски.

– Стіве, не смій! – з погрозою скрикнула вона, відскочивши в сторону. Та даремно. Я зачерпнув борошно й кинув у неї.

За мить вона потягнулась вже до пачки з борошном і схопила нову жменю. Кухня перетворилася на безглузде поле бою, де замість зброї був білий пил, а замість дорослих людей – двоє ідіотів, які вже кілька хвилин намагалися перемогти одне одного. 

В якусь мить вона посковзнулася на розсипаному борошні, і я машинально схопив її за талію, щоб вберегти від падіння. 

І якось так вийшло, що Брітані опинилася притиснутою спиною до стільниці, а я нависав над нею. 

Ми обоє завмерли.

Моя рука все ще лежала на її талії, а її долоні вперлися мені в груди. Ми обоє важко дихали після цієї дурної боротьби, але я чув лише власне шалене серцебиття і її подих на своїй щоці.

Вона була занадто близько.

Небезпечно близько.

Я дивився на її обличчя, на розтріпане волосся, на рожеві пасма, що вибилися з зачіски, на губи, які ледь помітно розімкнулися. І раптом усвідомив, що мені хочеться скоротити ці кілька сантиметрів між нами.

Поцілувати її.

Думка була настільки чіткою, що мене самого від неї кинуло в холод.

Ні.

Це була найгірша ідея з усіх можливих.