Минув рівно рік. На календарі знову був золотий, теплий жовтень, напрочуд схожий на той, коли вони колись гуляли парком і вперше цілувалися під дощем із кленового листя. Місто святкувало бабине літо, повітря пахло стиглими яблуками, сухою травою та легким димком, а сонце щедро розливало своє прозоре золото по асфальту.
Біля центрального входу до міського пологового будинку панувало справжнє свято. Сюди під’їхав великий автомобіль Дениса. З машини швидко вийшов сам Денис — одягнений у красиву сорочку, з величезним букетом білих троянд і ніжних хризантем у руках. Його обличчя світилося таким щастям, що перехожі мимоволі всміхалися йому у відповідь.
Слідом за ним із машини вийшов Артем. За цей рік він помітно підріс, змужнів, його плечі розгорнулися, а в погляді більше не було ні краплі того підліткового суму чи протесту — лише радість. На ньому був стильний піджак, а в руках він бережно тримав красиву, м'яку рожеву ковдру з великим шовковим бантом.
Останньою з машини повільно вийшла Васелина Петрівна, святково вбрана, зі сльозами розчулення на очах.
Двері пологового будинку відчинилися, і на поріг вийшла Ксенія. Вона виглядала неймовірно красивою, її карі очі сяяли живим світлом, а непокірні кучері золотими іскрами грали в променях жовтневого сонця. На її щоках знову цвіли ті самі чарівні ямочки. На руках вона бережно, як найбільший скарб у всесвіті, тримала крихітний, сопучий згорток.
Денис практично підлетів до неї, передав букет Васелині Петрівні й міцно, але з неймовірною ніжністю обійняв дружину, палко цілуючи її в губи прямо на очах у всього медичного персоналу.
— Дякую тобі, моя хороша... Дякую за донечку, — гаряче шепотів він біля її шкіри, відчуваючи знайомий, такий рідний запах ванілі.
Артем підійшов ближче, трішки ніяково зазирнув у згорток, де крихітна новонароджена дівчинка кумедно зморщила носа — точно так само, як це робила Ксенія, коли ніяковіла.
— Ну що, привіт, сестричко, — тихо прошепотів Артем, обережно торкаючись пальчиком її крихітної долоньки, яка миттєво міцно вхопилася за його великий палець. — Я твій старший брат. Обіцяю, що завжди буду захищати тебе від будь-якого холоду.
Ксенія подивилася на свого чоловіка, на свого старшого сина Артема, на щасливу бабусю Васелину Петрівну, яка вже тримала на руках їхнє маленьке жовтневе диво, і зрозуміла: їхня історія кохання пройшла крізь усі життєві зливи та морози лише для того, щоб тут, під цим теплим осіннім сонцем, стати щасливою.

#4772 в Любовні романи
#2121 в Сучасний любовний роман
#1294 в Жіночий роман
Відредаговано: 29.10.2026