Гарбузовий рай для двох

Глава 16

Ці чотири слова вдарили по нервах Ксенії сильніше за будь-який вибух. Вона застигла на порозі, не вірячи власним вухам.

У цей момент із вітальні, почувши знайомий, такий рідний голос дівчини, поспіхом вийшов Денис. Побачивши Ксенію на порозі — розгублену, зі сльозами на очах, у розстебнутому зимовому пальті — він усе зрозумів. Його власне серце забилося як божевільне. Чоловік зробив кілька стрімких кроків, м'яко перехопив її за плечі й потягнув усередину квартири, зачиняючи за її спиною двері від холодного світу.

— Ксюшо, ти як тут?.. Що сталося? — занепокоєно запитав він, заглядаючи в її рідні очі.

Вони пройшли до вітальні, і Ксенія раптом зупинилася, вражена побаченим. Навколо панував приголомшливий затишок. У кімнаті горіло тепле світло, великий стіл був святково накритий кришталем і тарілками, а в повітрі витав той самий аромат свіжопечених яблук і гарячої кориці, який вона так любила.

Артем зайшов слідом за ними, зупинившись біля столу. Він дивився на вчительку, переминався з ноги на ногу, і було видно, що підліток просто губиться — його хлопчача гордість і невміння говорити на такі емоційні теми зв'язали йому язика. Він хотів попросити вибачення, хотів сказати, як йому шкода за той мороз, який він приніс у дім, але слова просто застрягли в горлі.

Бачачи, що онук зовсім розгубився і не знає, як сказати і що казати, Василина Петрівна з лагідною усмішкою вийшла з кухні, тримаючи в руках рушник. Вона прийшла на допомогу дитині, беручи ситуацію у свої руки.

— Ксеніє Володимирівно, донечко, ти не сердься на нас, стару та малого, — м'яко почала бабуся, підходячи ближче й кладучи руку на плече Артема. — Це ми тебе сюди виманили. Схитрували трішки, ти вибач. Нам не про навчання треба було поговорити, а про життя. Про наше спільне життя. Артемко у нас сьогодні весь день із кухні не вилазив, пальці в тісті вимазав, борошном весь ніс обсипав... Сам для тебе цей яблучний пиріг випікав. Хотів, щоб ти знала — тут на тебе чекають. Назавжди чекають.

Артем підвів голову, подивився на Ксенію, і в його очах блиснули щирі сльози каяття. Він зробив крок уперед, шмигнув носом і тихо, але твердо вимовив:

— Ксеніє Володимирівно... Пробачте мені за того папугу. І за все інше. Я... я просто дуже боявся. А тепер я знаю, що з вами татові добре. І мені теж. Будь ласка, залишайтеся з нами. Нам без вас холодно.

Ксенія більше не могла стримувати сліз. Вони гарячими краплями покотилися по її щоках, але це були сльози щастя. Вона зробила крок уперед, опустилася на коліна перед Артемом, прямо у своєму пальті, і міцно-міцно притиснула хлопчика до своїх грудей. Хлопець інстинктивно обійняв її у відповідь, зарившись обличчям у її м'які кучері, які знову розсипалися по плечах. Крига, яка так довго сковувала серце дитини, остаточно розчинилася в цих палких, щирих обіймах.

Денис стояв поруч, і його очі вперше за довгі роки блищали від сліз радості. Він підійшов, опустився поруч із ними, обхопивши руками і Ксенію, і свого сина, замикаючи їх у надійне кільце своєї любові. Василина Петрівна дивилася на них, тихо плачучи від щастя у свій рушник, знаючи, що тепер її родина нарешті врятована.

Вечеря пройшла в неймовірній, дуже веселій атмосфері. Артем із гордістю накладав Ксенії величезні шматки свого пирога, а Денис дивився, тримаючи її руку під столом, переплітаючи пальці так міцно, що більше ніяка сила у світі не могла їх роз'єднати.

Зима вирувала за вікном, обсипаючи місто морозним снігом, але в цій квартирі панувало справжнє літо. Вони були разом. Вони були однією великою, щасливою родиною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше