Кінець першої чверті підкрався разом із першим серйозним грудневим снігом, який за ніч щільною білою ковдрою вкрив шкільне подвір’я. За вікнами кабінету № 204 панували глибокі зимові сутінки. Великі волохаті сніжинки повільно кружляли у світлі вуличних ліхтарів, створюючи за склом ілюзію спокою. Але всередині класу повітря буквально тріщало від напруги — наближалися сорок хвилин катування під назвою «батьківські збори».
Ксенія Володимирівна стояла біля дошки, втомлено спираючись на вчительський стіл. Останні тижні висмоктали з неї всі сили. Вона помітно схудла, під очима залягли ледь помітні тіні від безсонних ночей, а її зазвичай життєрадісні карі очі виглядали пригаслими. Вона була одягнена в темно-синю сукню, яка робила її старшою та підкреслено офіційною. Волосся знову було зібране у бездоганний, затягнутий пучок. Жодних ямочок на щоках, жодного натяку на ту квітучу дівчину, яка колись радісно тягала гарбузи на ярмарку.
Вона спокійно гортала журнал, чекаючи, поки батьки розсядуться за парти своїх дітей. Двері кабінету вчергове рипнули, і Ксенія на автоматі підвела голову, щоб привітатися з черговою мамою.
І в цей момент її серце майже зупинилось, а пальці так міцно стиснули краї класного журналу, що папір жалібно хруснув.
Крізь двері, трохи нахиливши голову, увійшов Денис. На ньому був простий темний светр, куртка перекинута через руку, а каштанове волосся трішки припорошене свіжим снігом. Він абсолютно не очікував побачити тут когось, крім матусь, але впевнено крокував уперед. Його очі миттєво знайшли Ксенію. У цьому погляді було стільки невисловленого суму, туги й водночас шаленого, гарячого тепла, що у Ксенії всередині все перевернулося. Вона абсолютно не чекала його побачити — зазвичай на всі шкільні питання та збори відповідала Василина Петрівна.
Денис мовчки пройшов у кінець класу і сів за останню парту біля вікна — саме туди, де щодня сидів його син Артем.
Ксенія ледь провела ці збори. Їй здавалося, що вона говорить на автопілоті. Вона розповідала про успішність, про поведінку, про майбутні зимові канікули, але кожної секунди шкірою відчувала його пильний, невідривний погляд. Денис сидів, підперши підборіддя рукою, і просто дивився на неї. Не на дошку, не в блокнот — тільки на неї. На те, як тремтять її пальці, коли вона тримає крейду, як вона уникає дивитися в його бік, як офіційно звучить її зазвичай м'який голос.
Нарешті офіційна частина завершилася. Батьки почали повільно збиратися, але, як це завжди буває, кілька матусь затрималися. Вони обступили вчительський стіл, розпитуючи про якісь дрібниці: хтось бідкався через тпогану оцінку з математики, хтось з'ясовував стосовно новорічних подарунків. Ксенія терпляче відповідала, краєм ока бачачи, що Денис навіть не поворухнувся. Він продовжував сидіти за останньою партою, чекаючи.
Минуло ще нескінченних п'ятнадцять хвилин, поки остання мама нарешті зачинила за собою двері кабінету. У класі повисла оглушлива тиша. Чути було лише, як за вікном шурхотить сніг по склу.
Денис повільно підвівся. Ксенія інстинктивно випрямила спину, ховаючи тремтячі руки за спину, і судомно ковтнула клубок у горлі. Чоловік мовчки підійшов до її столу, продовжуючи дивитись їй просто в очі. Між ними залишалася лише тонка дерев'яна перешкода парти. Від нього пахло зимовою прохолодою, свіжістю та... тим самим рідним кедровим парфумом, від якого у Ксенії колись підкошувалися ноги.
Вона з усіх сил намагалася тримати маску суворої вчительки. Її голос звучав підкреслено сухо, майже металево, хоча всередині все кричало від бажання кинутися в його обійми.
— Добрий вечір, Денисе... Денисе Володимировичу, — виправилася вона, намагаючись додати офіціозу. — Ви... ви хотіли щось дізнатись про Артема? Його навчання?
— Так, — тихо відповів Денис, і в його голосі проскочила хрипка нотка. Він зробив ще один короткий крок, майже впритул до столу. — Про його навчання.
— Ну... я надішлю вам оцінки сина на електронну пошту, — Ксенія почала судомно перекладати якісь папери з місця на місце, аби тільки не дивитися на його губи. — Загалом у нього все непогано. З української мови тверда сімка, хоча могло бути й краще, якби він менше дивився у вікно. З літератури — вісім.
— А я хочу дізнатися про його поведінку, — перебив її Денис, подавшись трішки вперед. Його погляд став ще глибшим, з легкою, ледь помітною іскрою того самого погляду, який вона так любила.
— З поведінкою все нормально. Хлопець став спокійнішим, не бешкетує, — Ксенія підняла очі, намагаючись стримати подих. — До нього немає жодних зауважень від учителів-предметників. Усе нормально, Денисе. Крім того, що його батько підриває мені залишки педагогічного авторитету своїм перебуванням тут.
Денис раптом тихо, хмикнув і обійшов стіл, опинившись з її боку. Ксенія хотіла відступити назад, до дошки, але він м'яко та рішуче перекрив їй шлях, спершись руками на край столу по обидва боки від її стегон. Вона опинилася в пастці. Його обличчя було так близько, що вона відчувала тепло його подиху.
— З Артемом усе нормально, це я зрозумів, — прошепотів Денис, і його очі заблищали від прихованої ніжності. — А як щодо поведінки його класного керівника?
— Що? — Ксенія розгублено кліпнула очима, відчуваючи, як її залізна маска починає стрімко тріскатися. — З моєю поведінкою все чудово. Я проводжу збори, перевіряю зошити...
— А от мені здається, Ксеніє Володимирівно, що ваша поведінка незадовільна, — абсолютно серйозним тоном, але з веселою бісинкою в очах заявив Денис. — Ви порушуєте техніку безпеки. Вигнали свого головного електрика на крижаний мороз, залишили без світла й тепла і думаєте, що це так просто минеться? Я прийшов скаржитися.
Ксенія не витримала. Цей його «електричний» тон пробив її захист. На її губах з'явилася слабка, але така рідна, тепла усмішка, а на щоках нарешті на мить зблиснули ті самі чарівні ямочки.
— Денисе, ти нестерпний... — тихо мовила вона, відчуваючи, як до очей підступають сльози радості. — Я ж просила тебе... так буде краще для Артема.
#4799 в Любовні романи
#2152 в Сучасний любовний роман
#1313 в Жіночий роман
Відредаговано: 29.10.2026