6. Те, що не видно на дні

 Розділ 6. Те, що не видно на дні
Вони йшли до лавки мовчки. Мартин ніс її парасолю, хоч дощ давно вщух, і час від часу посміхався сам до себе, так тихо, що Соломія вдавала, ніби не помічає.
Місто спало. У вікнах жевріли різьблені гарбузи, ліхтарі розкладали на мокрому асфальті золоті килимки, а десь далеко, мабуть на іншому кінці вулиці, хтось грав на гітарі повільну, ніжну мелодію.
У лавці було так само тепло. Старенька в лляній шалі підвела очі й нічого не спитала. Лише кивнула, ніби чекала їх обох.
— Для нього, — сказала Соломія й сама здивувалася, як твердо прозвучав голос.
— Сама обереш, — відповіла старенька.
Вона довго дивилася на полиці. Свічки шепотілися, мерехтіли, ніби кожна просила, щоб обрали саме її. Нарешті Соломія помітила одну, невелику, кольору топленого меду, з тоненькою корицевою паличкою, вплетеною в гніт. Вона нагадувала запах її кав'ярні.
— Оцю.
Старенька простягнула їй сірник. Соломія тримала його кілька секунд, подумки добираючи слова. Бабуся казала: бажання має бути щирим і простим. Не «нехай буде так», а «нехай йому буде добре».
Вона чиркнула сірником.
— Нехай йому завжди буде куди повернутися, — прошепотіла вона. — Нехай поруч завжди буде чашка, до якої хтось налив кави тільки для нього.
Полум'я спалахнуло рівно, тепло й золотаво. Мартин, що стояв поруч, мовчки взяв її за руку. Просто взяв, без слів.
Старенька відвернулася до своїх воскових грудочок.
— Горітиме до світанку, — буркнула вона. — А там побачимо.
Кав'ярня зустріла їх теплом і запахом кориці. Паперові кажани над порогом тихо хитнулися. Гарбуз-кошеня на полиці муркнув, уже зовсім не приховуючи цього.
Соломія заварила дві чашки. Не гарбузових, а звичайної чорної кави, міцної, без пінки й корицевих загадок. Вони сіли біля вікна, де небо за склом поступово міняло колір: спершу чорнильне, потім темно-синє, а далі з'явилася тонка смужка світла, схожа на золоту нитку.
— Ви не боїтеся? — спитав Мартин.
— Чого?
— Побачити своє майбутнє.
Соломія допила каву й перевернула чашку. Краплі повільно стекли по стінках. Вона на мить завагалася, а потім глянула на дно.
Дно було чисте. Біле, гладеньке, без жодної лінії, жодного розводу, жодного обличчя.
Вона розсміялася. Тихо, радісно, так, як сміялася колись у вікні, коли піймала гарбуз.
— Що там? — спитав Мартин.
— Нічого, — сказала вона. — Зовсім нічого.
— І це добре?
— Це найкраще. — Вона поставила чашку на стіл. — Бабуся казала, що свічка дарує ворожці її майбутнє. А я думала, що побачу там щось готове. Лист чи дорогу. А там порожньо. Це означає, що воно ще не написане. Що я сама можу вирішувати, яким воно буде.
Мартин дивився на неї, і світанкове світло ковзало по його обличчі.
— Тоді, може, ми напишемо його разом? — тихо сказав він.
За вікном зайнявся перший промінь. Він торкнувся гарбузів на підвіконні, і їхні боки спалахнули, мов маленькі ліхтарі. Десь у лавці на розі, мабуть, згасла остання свічка, залишивши по собі тонку нитку диму й запах меду.
А в «Гарбузовій пінці» Соломія вперше за двадцять років не злякалася порожньої чашки.
Вона підвелася, налила ще кави, поставила чашку перед Мартином і додала в неї ложку гарбузової пінки.
— З доставкою до столика, — сказала вона. — Для постійних гостей.
— Я вже постійний?
— Моє ім'я ви запам'ятали з першого разу, — усміхнулась вона. — Звісно, постійний.
І паперовий Борис над порогом, що весь вечір падав, цього разу гойднувся й залишився висіти.

Кінець