5. Свічка для неї

Розділ 5. Свічка для неї
У кав'ярні було тихо й тепло. Мартин сидів за тим самим столиком, під полицею з гарбузами, і крутив у пальцях порожню чашку. Побачивши Соломію, він підвівся так швидко, ніби його застали за чимось недозволеним.
— Ніхто не приходив, — сказав він. — Крім одного кажана. Але той був паперовий і впав сам.
— Це Борис, — відповіла Соломія, струшуючи з парасолі краплі. — Він падає щовечора.
Вона повісила пальто, поставила на стійку чайник, а потім просто підійшла й сіла навпроти. Мартин сів теж. Між ними горіла маленька свічка в банці, і Соломія раптом подумала, що ніколи не дивилася на неї так уважно.
Вона пам'ятала пораду старенької: не питати одразу про все. Тому спитала про інше.
— Ви давно в нашому місті?
— Два місяці, — він відвів погляд до вікна. — Переїхав по роботі. Я реставрую старі книжки. Знайшов кімнату недалеко звідси, на Липовій.
— Ми, виходить, сусіди.
— Так. Я щодня проходжу повз вашу кав'ярню. — Він замовк, і в тиші було чути, як за стійкою тихо булькає чайник. — Уперше я зупинився тут у жовтні. Було дощово, як сьогодні. Ви стояли у вікні й розставляли гарбузи. Один упав, ви його піймали й розсміялися. Сама собі, без нікого. Я стояв на тротуарі під парасолею й чомусь не міг піти.
Соломія мовчала. У горлі застряг теплий клубок.
— Я кілька разів збирався зайти, — продовжував він. — Підходив до дверей і розвертався. Мені здавалося, що кав'ярня така... повна. Тут завжди хтось є, завжди всі знайомі, всі зі своїми історіями. А я нікого не знаю. Прийшов би чужим.
— А сьогодні?
— Сьогодні я йшов повз лавку на розі й побачив у вікні свічки. Хотів просто купити одну для кімнати. А там сказали: «Запаліть для когось. Лише для того, хто справді важливий». — Мартин нарешті глянув на неї. — Я навіть не знав, що це значить. Просто подумав про вікно з гарбузами.
— Ви не знали правила? — тихо спитала вона. — Що свічки горять лише для чужих?
— Мені сказали: «Для чужого щастя». Я тоді зрозумів, що хочу, аби вам було добре. Не знаю чому. Ми навіть не знайомі.
Соломія опустила очі. Свічка в банці горіла рівно. Десь за стіною тихо цокав годинник.
— А потім ви прийшли сюди, — сказала вона.
— Так. Бо вирішив: хай хоч раз побачу вас зблизька. Чи дізнаюся, чи не помилився. Я сидів і мовчав, і чекав, поки ви скажете «ми зачиняємося». Але ви... Ви налили мені кави.
Він усміхнувся, і в цій усмішці було стільки розгубленості, що Соломія не втрималась.
— Знаєте, що я побачила у своїй чашці? — спитала вона.
Мартин насторожився.
— Двадцять років я бачила в чужих чашках усе: листи, дороги, зустрічі. У своїй не бачила нічого. А сьогодні... — вона зробила паузу. — Побачила вас.
Він завмер. Потім повільно видихнув, ніби довго стримував дихання.
— Мене? — перепитав він.
— Ваше обличчя. Чітко, наче намальоване. Бабуся казала, що так буває лише тоді, коли хтось запалює для ворожки свічку. Вона горить у лавці. Для мене.
— Я не думав, що воно... що це так працює, — прошепотів він. — Я просто хотів добра.
— Саме тому й працює, — сказала Соломія.
Вони довго мовчали. Дощ за вікном стих. Лише гарбуз-кошеня на полиці тихенько видихнув, і Соломія могла поклястися, що почула мурчання.
— Свічка горить до світанку, — сказала вона. — Поки вона горить, я бачу своє. Але лише поруч із тим, хто її запалив.
— Тобто...
— Тобто нам доведеться провести разом решту ночі.
Мартин усміхнувся, і на цей раз без розгубленості.
— Я не заперечую, — сказав він.
Соломія підвелася й зняла з вішалки пальто.
— Тоді ходімо, — мовила вона. — Нам ще треба зробити одну річ.