4. Лавка на розі

 Розділ 4. Лавка на розі
— Я мушу вийти на десять хвилин, — сказала Соломія. — Якщо хочете, лишайтеся тут. Тільки не відчиняйте нікому.
— А якщо прийде хтось незвичайний? — Мартин нарешті обернувся, і в його очах блиснула іскра жарту.
— У Гелловін усі незвичайні. Просто пригощайте їх кавою.
Вона накинула пальто, схопила парасолю й вийшла. Двері за спиною дзенькнули, і паперові кажани над порогом сполохано затріпотіли.
Дощ уже майже скінчився, лише дрібно сіялася мжичка, і ліхтарі в ній здавалися розмитими золотими плямами. Вулиця пахла мокрим листям, димом і чимось солодким, ніби хтось у сусідньому дворі пік гарбузовий пиріг. На балконах світилися різьблені гарбузи з усміхненими й сердитими обличчями. Хтось повісив на ґанку гірлянду з жовтих ліхтариків, і вона кидала на калюжі теплі відблиски.
Лавка стояла на розі, там, де вулиця звивалася до старого скверу. Низька, з покатим дахом і вузьким вікном, вона нагадувала скоріше хатинку з казки, ніж магазин. Над дверима висів чавунний дзвіночок у формі кажана, а на шибці білою фарбою було виведено лише одне слово: «Свічки».
Соломія обходила її роками. Не з остраху, а, скоріше, з якоїсь дивної поваги. Тепер вона торкнулася клямки.
Усередині пахло воском, медом і сухою лавандою. Вздовж стін стояли полиці, заставлені свічками всіх розмірів: тонкими, як олівці, товстими, як долоня, зі сплетеним гнотом, з вкрапленнями пелюсток і корицевих паличок. Одні були білі, інші багряні, а ще були такі, що ледь світилися самі по собі, без вогню. Між ними сиділи маленькі гарбузи, оздоблені павутинням із срібної нитки, а зі стелі звисали кришталеві кулі, які тихо дзвеніли, коли Соломія проходила повз.
За прилавком, на високому стільці, сиділа старенька в лляній шалі. Вона перебирала воскові грудочки, мов намисто, й не підвела очей.
— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона. — Відколи сонце сіло, знала.
— Ви мене пам'ятаєте? — спитала Соломія.
— Я пам'ятаю твою бабусю. Вона теж стояла отут, у тому ж місці, й дивилася на ті самі свічки. Дивилася й не просила. — Старенька підняла погляд. Очі в неї були прозорі, світлі, мов осіннє небо. — Ти схожа. Але ти просиш.
— Я не прошу, — Соломія стиснула в кишені бабусин зошит. — Я питаю. Це правда, що ворожка бачить своє, лише якщо хтось запалив для неї свічку?
— Правда.
— І хтось запалив?
Старенька відклала воскову грудочку й поглянула на полицю за спиною. Там, на самій середині, стояла тонка біла свічка в простому скляному келиху. Полум'я її було маленьке, рівне й напрочуд спокійне, хоч у лавці гуляв протяг.
До келиха була прив'язана вузенька стрічка, а на ній тонким пером виведено: «Для тієї, що тримає кав'ярню з гарбузами у вікні».
Серце в неї стислося, ніби його взяли в долоню.
— Коли? — прошепотіла вона.
— На заході сонця. Він зайшов, пошукав очима, а потім сказав те, що ти бачиш. Я навіть не питала ім'я.
— Хто він?
— Цього я не скажу, — старенька похитала головою. — Такі правила. Свічка не лише виконує бажання, вона ще й береже того, хто його загадав. Але я скажу тобі інше.
Вона нахилилася вперед, і кришталеві кулі над нею тихо зідзвонили.
— Свічка горить до світанку. Поки вона палає, ворожка може бачити своє, але тільки поруч із тим, хто її запалив. Якщо вони розійдуться, чудо згасне. І вдруге вже не запалиться.
— Тобто він має бути поруч, — повільно промовила Соломія.
— Він або вже поруч, або дуже близько. Таке не робиться на відстані.
Соломія подивилася на свічку. Полум'я трохи нахилилося в її бік, мов вітаючись.
— Можна мені її забрати?
— Не можна. Вона має горіти тут. Але ти можеш повернутися ще до світанку, — старенька знову взялася за воскові грудочки. — І, Соломіє...
— Так?
— Не питай його одразу про все. Люди, які роблять такі подарунки, зазвичай бояться відповіді більше, ніж мовчання.
Соломія кивнула. У дверях вона озирнулась: свічка на полиці горіла рівно, тепло, і здавалося, що то не вогонь, а чиєсь тихе серце, що б'ється для неї.
На вулиці знову посипав дрібний дощ. Вона йшла до кав'ярні, рахуючи кроки, і всю дорогу відчувала на губах присмак кориці.