3. Бабусин зошит

Розділ 3. Бабусин зошит
— Я на хвилинку, — сказала Соломія й підвелася надто різко, так що стілець рипнув. — Допивайте, не поспішайте.
Мартин кивнув. Він не питав нічого, і це було дивно. Так поводяться люди, які або нічого не підозрюють, або підозрюють усе.
За барною стійкою була вузька дверка, що вела до комірки. Там пахло сушеними травами, старим папером і ваніллю. На полицях стояли банки з кавою, цукром і корицею, а нижче, за мішком із зерном, лежала скриня. Соломія не відкривала її майже три роки, відколи бабусі не стало.
Вона присіла навпроти скрині й на мить заплющила очі.
— Бабусю, — прошепотіла вона, — якщо ти там щось мені залишила, час було б про це нагадати.
Віко піддалося легко, ніби тільки на це й чекало. Зверху лежала вишита серветка, під нею згорток із зеленої вовни, а під ним зошит у клейончастій обкладинці, потертій на кутах. Бабуся вела його все життя. Соломія пам'ятала, як вона сиділа ввечері над ним, записуючи щось дрібним, рівним почерком, і закривала долонею, коли онука підходила близько.
Соломія розгорнула зошит навмання.
«Коли вона приходить із дощем, не питай, звідки. Просто став чайник».
Далі йшли рецепти, хитромудрі пропорції кориці й кардамону, помітки про гостей: «пані з бібліотеки любить із пінкою», «хлопчик із третього повернеться, коли виросте». Соломія гортала повільно, і з кожною сторінкою їй ставало тепліше й сумніше водночас.
Потім на одній зі сторінок вона побачила підкреслені рядки.
«Про ворожок.
Ворожка бачить усім, крім себе. Так заведено, і це не кара, а рівновага. Той, хто дарує майбутнє іншим, не може позичити його для себе.
Є лише один спосіб це змінити. Хтось має запалити свічку на її ім'я. Не просто так, а з щирим бажанням. Свічки з лавки на розі горять лише для чужих. Таке в них правило.
Тоді ворожка вперше побачить своє. І знатиме: це не її ворожіння. Це подарунок».
Соломія перечитала двічі. Потім ще раз, повільно, по складах, ніби слова могли змінитися.
Внизу сторінки було дописано іншим чорнилом, уже тремтячою рукою:
«Мені так ніхто й не запалив. Я не шкодую. Але тобі, Соломіє, бажаю, щоб запалили».
Вона затулила рот долонею. Зошит тихо шарудів під пальцями, наче дихав.
Отже, лавка свічок на розі, яку вона звикла обходити, бо там завжди пахло воском і димом, мала якесь значення. Бабуся знала. Бабуся ніколи нічого не казала просто так.
А Мартин?
Вона згадала його очі, його тихий голос, те, як він мовчки просидів у її кав'ярні дві години. Хтось у цьому місті запалив свічку. Хтось, хто хотів їй добра настільки, що свічка спрацювала.
Хто?

Вона обережно закрила зошит, поклала його в кишеню фартуха й повернулася до зали.

Столик у кутку був порожній.

Серце в неї сіпнулося, але потім вона побачила, що чашка на столі ще тепла, а на спинці стільця висить темне пальто. Мартин стояв біля вікна й роздивлявся гарбузи, обережно торкаючись пальцем смугастого, схожого на кошеня.

— Він справжній? — спитав він, не обертаючись.

— Гарбуз?

— Кошеня. Мені здалося, він ворухнувся.

Соломія зробила крок ближче, і в цю мить смугастий гарбуз справді ледь помітно зсунувся, ніби щось потягнулося всередині.

Цього вечора краще було не питати.