2. Обличчя в чашці

Розділ 2. Обличчя в чашці
— Ми зачиняємося, — сказала Соломія, підходячи до крайнього столика.
Вийшло м'якше, ніж вона збиралася. Чоловік підвів очі від книжки, і вона на мить забула, що збиралася сказати далі. Очі в нього були темні, трохи втомлені, як у людини, що довго йшла під дощем і нарешті знайшла сухе місце.
— Вибачте, — він швидко закрив книжку. — Я сидів, наче в гостях. Здається, я тут давно.
— Годин зо дві, — кивнула Соломія. — Ви мовчали так тихо, що я вас не помітила.
— Це в мене непогано виходить, — він ледь усміхнувся. — Я можу піти.
Вона глянула на вікно. Надворі лило. Дощ барабанив по підвіконню, і гарбузи за склом блищали мокрими боками. Свічки в банках тремтіли, наче теж слухали.
— Не треба, — сказала Соломія. — Сьогодні Гелловін. У цю ніч не виганяють нікого, хто сидить тихо. Кави хочете? Від закладу.
— А що ви п'єте самі?
Питання було дивне. Звичайно гості просили щось із меню: латте, раф, гарячий шоколад. Ніхто не цікавився, що п'є господиня.
— Зараз зроблю собі гарбузове капучино з корицею, — відповіла вона. — Останнє за вечір.
— Тоді я теж таке.
Вона пішла до стійки, і спиною відчувала його погляд. Не настирний, а скоріше обережний, як погляд людини, яка дивиться на вогонь і боїться підійти ближче.
Кавоварка зашипіла. Соломія збила пінку, додала ложку гарбузового пюре, щіпку кориці й мускатного горіха, як учила бабуся. Пінка вийшла густа, золотава, з легким димком. Вона поставила дві чашки на піднос, а між ними запалила маленьку свічку, просто так, за звичкою.
— Ось, — сказала вона, сідаючи навпроти.
Вона ніколи не сідала до гостей за столик. Це було таким же правилом, як табличка на дверях. Але вечір був особливий, а дощ іще не думав вщухати.
Вони пили мовчки. Він пив повільно, неквапливо, і Соломії чомусь здалося, що він не хоче допивати. Хоче, щоб кава тривала довше.
— Мене звати Мартин, — сказав він нарешті.
— Соломія.
— Я знаю. Так до вас звернулася жінка, що виходила звідси, коли я стояв під дощем. «До побачення, Соломіє».
— Це пані Ніна. Вона так прощається щовечора.
— Я чув її вже кілька разів, — він знову усміхнувся. — Мабуть, запам'ятав.
Соломія допила свою каву й відчула знайомий рух, до якого звикла за роки: рука сама перевернула чашку, щоб краплі стекли по стінках. Звичка, що не давала спокою. Вона робила так щоразу, навіть коли знала, що побачить там лише сірі розводи.
Вона глянула на дно.
І завмерла.
На білому фарфорі темніли лінії, чіткі, як нарисовані пером. Спершу вона не повірила. Потім придивилась: лінії складалися в обличчя. Чоловіче, з гострими вилицями й трохи скуйовдженим волоссям. З тими самими очима, втомленими й теплими.
Вона підвела погляд.
Мартин дивився на неї, і в його очах не було нічого дивного. Просто чоловік, що допив каву в чужій кав'ярні в дощову ніч.
А в її чашці було його обличчя.
— З вами все гаразд? — запитав він.
— Так, — сказала Соломія, повільно ставлячи чашку на блюдце. Руки в неї чомусь тремтіли. — Просто... вітер. Протяг.
— Вікна ж зачинені.
— Це дуже старий будинок, — відповіла вона. — Тут усе трапляється.
Він кивнув, і щось у його погляді здалося їй знайомим. Так дивляться ті, хто знає більше, ніж кажуть.
Соломія поклала долоню на чашку, закриваючи візерунок. Вперше за двадцять років вона побачила щось на дні власної філіжанки.
І вперше не знала, що це означає.