Найстрашніший гарбуз на селі

У селі Криві Верби Гелловін вважали найкращим святом року всі, крім тих, хто мусив прибирати після нього вулиці. Щороку наприкінці жовтня місцеві мешканці прикрашали свої будинки павутиною, паперовими кажанами та ліхтарями з вирізаними гарбузами, а діти вдягалися у відьом, скелетів і різноманітних чудовиськ, які зазвичай виявлялися значно ввічливішими за справжніх дорослих. На парканах висіли старі простирадла, що мали зображати привидів, у вікнах світилися помаранчеві вогники, а над дахами вечорами здіймався дим, від якого все село пахло багаттям, печеними яблуками та чиїмось невдалим кулінарним експериментом.

Саме в цьому селі жив хлопчик на ім’я Марко, який мав дві великі пристрасті: розповідати страшні історії та доводити, що він зовсім не боїться темряви. Перше вдавалося йому набагато краще за друге, адже Марко міг годинами вигадувати оповіді про безголових вершників, прокляті будинки й мерців, які поверталися додому лише для того, щоб поскаржитися на холодні ноги. Однак щойно хтось пропонував йому перевірити, що ховається за сараєм після опівночі, хлопчик раптом згадував про невідкладні справи, серед яких зазвичай знаходилося миття посуду або надзвичайно важливе прибирання власної кімнати.

Його найкращим другом був Данило, який не вірив у привидів, зате боявся гусей, бо одного разу ще в дитинстві його переслідував розлючений птах, і відтоді Данило вважав, що людство надто легковажно ставиться до небезпеки, яку становлять домашні пернаті. Третьою учасницею їхньої компанії була Софія, найрозсудливіша з усіх трьох, хоча це зовсім не заважало їй погоджуватися на сумнівні пригоди, якщо вони обіцяли бути цікавими. Софія любила читати книжки про загадкові зникнення й незрозумілі явища, тому вважала, що будь-яка страшна історія має або логічне пояснення, або настільки погане логічне пояснення, що краще було б узагалі не ставити зайвих запитань.

Того жовтневого дня друзі поверталися зі школи, обговорюючи майбутній вечір, коли Данило раптом запропонував вирушити до старого городу за околицею села. Там, за чутками, колись вирощували гарбузи таких розмірів, що один із них довелося перевозити на возі, а господареві після цього три дні лікували спину. Марко негайно заявив, що величезні гарбузи його не цікавлять, бо він шукає справжніх пригод, але вже за кілька хвилин сам очолив похід, переконаний, що саме там можна знайти щось достатньо моторошне для його наступної історії.

Старий город починався за занедбаним млином, де дорога звужувалася, а будяки й сухе бадилля поступово поглинали залишки дерев’яного паркану. Колись тут стояла велика садиба, проте від неї залишилися тільки перекошений сарай, кам’яний колодязь і яблуня, чиї гілки скидалися на довгі пальці, що намагалися вчепитися за небо. Місцеві діти рідко заходили сюди навіть удень, адже старий господар помер багато років тому, а нових власників у садиби так і не знайшлося. Утім, найцікавішою була навіть не сама покинута ділянка, а дивна історія, яку дорослі розповідали пошепки: начебто останній господар перед смертю посадив на городі гарбуз, якому наказав вирости більшим за всі гарбузи на світі.

— Якщо він справді так сказав, то мав дуже серйозні проблеми з уявою, — зауважив Данило, пробираючись крізь сухі стебла. — Гарбуз не може виконувати накази. Інакше я вже давно наказав би своїй капусті стати шоколадним тортом.

— Твоя капуста навіть звичайною капустою бути не хоче, — відповіла Софія, переступаючи через розламану дошку. — Минулого року ти її забув полити, а потім звинувачував у цьому погоду.

— Це була несправедлива погода.

Марко лише відмахнувся від них, адже раптом помітив щось дивне біля самого сараю. Поміж висохлих батогів і покрученого листя лежав гарбуз, настільки величезний, що його верхівка сягала Маркові майже до грудей. Його шкірка мала насичений помаранчевий колір, на поверхні темніли нерівні плями, а товста плодоніжка закручувалася вбік, нагадуючи зламаний ріг. Найдивнішим було те, що навколо гарбуза не росло нічого іншого, крім сухих бур’янів, хоча земля під ним виглядала темною та вологою, наче його щойно витягли з грядки.

Друзі зупинилися, і на кілька секунд навіть Данило забув про свою капусту. Софія обійшла знахідку з одного боку, намагаючись зрозуміти, чи не зроблений гарбуз із пап’є-маше, але його поверхня здавалася справжньою, міцною та холодною. Марко тим часом присів навпочіпки й помітив, що на гарбузі вирізано два вузькі трикутники замість очей, довгий кривий ніс і величезний рот із десятком гострих зубців, які більше скидалися на уламки розбитих тарілок, ніж на звичайні гарбузові вирізи.

— Хтось готується до Гелловіну, — нарешті промовив Данило, хоча в його голосі не було звичної впевненості. — Дуже старанно готується. Можливо, навіть занадто старанно.

Марко нахилився ближче, розглядаючи зубасту усмішку, і раптом відчув дивний запах, який нагадував вогку землю, гнилі яблука та старий підвал, у якому ніхто не прибирав щонайменше сто років. Він простягнув руку, щоб торкнутися гарбуза, але Софія схопила його за рукав і відтягнула назад, помітивши, що з темних отворів, які зображали очі, повільно витікає густа чорна рідина.

— Не чіпай його, — сказала вона, цього разу без жодної усмішки. — Я не знаю, що це таке, але звичайний гарбуз не повинен плакати.

Друзі мовчки дивилися на знахідку, доки зсередини не долинув тихий звук, схожий на чийсь приглушений сміх. Він тривав лише мить, після чого знову запала тиша, порушувана тільки шелестом сухого листя та далеким гавкотом собаки. Марко повільно випростався й спробував усміхнутися, хоча тепер йому здавалося, що вирізаний рот гарбуза став трохи ширшим, ніж був кілька секунд тому.

— Напевно, там усередині жаба, — припустив Данило, відступаючи до паркану. — Велика жаба. Можливо, хвора. Або мертва, хоча тоді сміятися їй було б значно складніше.

Софія нічого не відповіла, адже саме в цю мить їй здалося, що одне з гарбузових очей повільно повернулося в її бік, хоча жодної живої істоти всередині бути не могло. Вона схопила друзів за руки й потягнула до дороги, переконана, що розумні люди не повинні затримуватися там, де овочі починають виявляти ознаки свідомості. Марко спробував заперечити, але, озирнувшись через плече, побачив, що гарбуз більше не лежить біля сараю.