Розділ 1

— Ангеліно! — пролунав голос подруги за спиною.

Я поглянула через плече й заціпеніла: брови злетіли десь у стратосферу. Іра впевнено йшла на чолі всієї нашої дружньої компанії.

— Ну нарешті ми тебе наздогнали.

— Що сталося?

— Ще поки що нічого, але завтра вже Хелловін... На хвилинку.

— І-і-і?

— Проблема виникла: немає де нам його святкувати! — потираючи потилицю, констатував Ігор.

— А алкоголь уже куплений, — пробубонів Влад. Важко вдихнув і потер підборіддя.

— А ти все про бухлішко думаєш, — обурено штовхнула подруга Влада й поглянула на мене.

Ситуація і справді була кепська. Підготовка до мегасвята, яке наша компанія влаштовувала, опинилася під загрозою.

— Будинок — це єдина наша проблема?

— Поки що так!

— Тоді, можливо, місцем проведення свята розглянемо наш сільський клуб?

— Ооо, ні, ця ідея сто відсотків відпадає. Ви що, хочете, щоб замість нечисті в клуб прилетіла розлючена баба Зіна та прочитала нам лекцію про Бога, святі заповіді та наше богохульство?

— А чим тобі баба Зіна не нечисть? — не стримуючись, заливисто розсміявся Ігор.

— О так. Якщо її розлютити — не відхрестишся.

— Так, хлопці, досить жартів! Давайте серйозно думати, де будемо святкувати.

— Можна було б у мене, але будинок маленький. Нам місця буде мало!

— У мене точно ні, — важко видихнула я та почала перебирати місця, де можна було організувати такого масштабу свято. — А що якщо...

— Якщо вже почала — кажи! — обурилась Іра, коли я ще раз зважила усі за та проти. Ідея була супер, та чи дозволять нам — це було під питанням. Та спробувати варто.

— Влад, твій дідусь лісник...

— Так, — протягнув хлопець, на льоту спіймавши мою думку.

— Так от. Якщо з ним поговорити й домовитись, щоб ми святкували Хелловін на території будинку лісника. Порожній будинок. Велика огороджена галявина. Мангальна зона. Великий стіл, за яким можна влаштувати фуршетну зону.

— А глінтвейн?

— Глінтвейн будемо варити біля мангальної зони!

— А якщо дідусь Влада не дозволить?

— Значить, потрібно вже запитати, щоб знати, від чого нам відштовхуватись.

Дорога до будинку діда Влада зайняла небагато часу, але кожен метр супроводжувався нервовим сміхом і шепотінням, ніби ми готувались не просити дозвіл на вечірку, а брати штурмом фортецю.

Влад ішов попереду, за ним — Іра, яка на ходу репетирувала ввічливу посмішку. Замикав процесію Ігор, що ніс із собою пляшку домашнього вина «для налагодження дипломатичних відносин».

— Так який план? — спитав хлопець і зупинився біля воріт.

— Потрібно відразу показати сильні сторони нашої пропозиції. Вино заходить першим.

— Дід не приймає хабарів!

— Значить, воно повинно йти в кінці. Як вдячність.

— На ходу розберемось! — промовив Ігор. Відкрив хвіртку, що неприємно заскрипіла, сповіщаючи про наш прихід. Дороги назад не було.

Двері відчинилися, на подвір'я вийшов дід Влад — високий, сивий, з куцою борідкою, немов у цапа. Я зробила крок назад. Прикрила долонею рот, з останніх сил стримуючи сміх. Нога послизнулась. Рука вхопилась за гілку, ніби за рятівний круг. Хрусь. Кубарем полетіла в кущі, боляче вдаряючись дупою об землю.

— Ангеліно! — закричала Іра та кинулась на допомогу. — Ти ціла?

— Майже, — промовила я та вилізла з куща. Моє щастя, що це всього лише самшит, а не кущ троянди. Інакше боліла б у мене не тільки дупця.

— А це ще що за опудало з вами? — безневинно запитав дід.

Та хлопці вже підхопили його жарт і весело зареготали.

— Ангеліно, і правда, якщо додати декілька елементів, я думаю, образ на завтра був би готовий.

— Ігор! — гримнула я на хлопця та стала обтрушувати пил і павутиння, яке покрило усе тіло. Іра безслівно лише витягла сухе гілля.

— Діду, — почав Влад, невпевнено переминаючись з ноги на ногу.

Поки він підшукував правильні слова, я зробила крок та впевнено запитала:

— З вашого дозволу ми б хотіли завтра відсвяткувати Хелловін у будинку лісника.

— Хелові? То ще що за свято? Церковне якесь?

Ігор та Іра здалися першими. їхній регіт був настільки гучним, що навіть мені стало незручно за них.

— Ну... не зовсім, — задумливо потерла скроню, міркуючи, як це правильно сказати, щоб дід Влада дозволив нам святкувати. — Але з впевненістю можу сказати, що ми геть усе після свята поприбираємо.

— І нічого не зламаємо! — впевненим голосом позаду мовив Ігор.

Важка пляшка вина опинилась у моїх руках. Я лише прицмокнула, розуміючи, що усю відповідальність вони скинули на мене.

— Так, а це гарантія вашого спокійного серця! — мовила я та простягла пляшку.

Дід узяв її в руки, покрутив. Примружився, ніби оцінював ступінь готовності вина до вживання.

— Вино хороше, з найкращих сортів винограду баби Зіни, — я штовхнула Ігоря в бік. Це було не обов'язково казати!

Та дід хутко сховав пляшку вина за край жилетки та насуплено дав підзатильника Ігорю.

— За що? — обурився хлопець.

— Хто ж так контрабанду приносить! Молодь! Вас ще вчити та вчити!

— Це так?

— Так. Але з умовами...

— Так, будь-які умови!

— Ігор! — тупнула я ногою на хлопця. Зараз тут такого понаобіцяє, що в нас завтра буде не Хелловін, а випускний із садочка.

— Жодної пляшки, бумажки чи ще чогось ні на подвір'ї, ні в будинку, тим паче на території лісу бути не повинно після вашого свята.

— Так, звісно, ми усе приберемо!

— Наступна умова. Музика повинна грати так, щоб не турбувати сусідів!

— А-а-а? Сусідів?

— Саме їх! — Влад потер потилицю, але на умову діда погодився. — Ну і все, що поламали, прибрати. Такий самшит був. А-а-а. — Важко видихнув дід. — Його погляд зафіксувався на внуку. — Якщо бодай один з пунктів не буде виконаний — полетить твоя голова з плеч.

— Все виконаємо! — в унісон завершили ми старого. Та ніби шарнірні ляльки стали кивати.

— Тільки не думайте, що я дозволив, бо ви такі ввічливі, — дід підняв палець угору. Та пошепки додав: — Я дозволив, бо ви принесли вино. А я сьогодні якраз хотів випити.