РОЗДІЛ 5 МАША "Як не подати знаку"

За спиною гучно прочинилися вхідні двері, впускаючи у мовчазну тишу нових гостей. Шумні кроки високих підборів і шурхіт довгих суконь супроводжувався приємним чоловічим баритоном.
— Борисе, перепрошую за запізнення. Ми знову приїхали останніми, але що поробиш — я маю п’ятьох дочок і кожна з них любить чепуритись.
Тепер очі присутніх перемкнулись на веселого чоловіка приблизного віку з іменинником, а також на його свиту з дружини та п’ятьох паняночок, котрі за різнобарв’ям одягу нагадували яскравий квітних, рясно обкиданий дорогоцінними діамантами. Тепер поповзли перешіптування.
Шосте чуття передчувало халепу і вимагало негайно покинути театр, де мені готувалась головна роль. Наче передчуваючи подібний поворот подій, Назар міцніше зафіксував мою руку у своїй долоні.
— Мамо, тату, хочу відрекомендувати свою наречену — Машу Годну.
І знову тиша.
— Що? Наречену? Борисе, це що таке? Що за цирк? Поясни негайно.
Наперед нас вискочила новоприбула мама багатодітного сімейства. На щастя, її чоловік виявився мудрішим і поспішив вгамувати скандальну дружину.
— Тихо, не соромся. Потім розберемось.
Я вимушено подала руку винуватцю свята. Він неохоче її потиснув, а мати Назара демонстративно відвернулась. Жінку моя персона дратувала до дрижаків.
— Борис Сергійович, — прошипів крізь зуби тато своє ім’я . — І Маргарита Василівна.
— Марія, можна просто Маша, — я змусила себе щиросердно посміхнутись. Знайомство видалось скупим і холодним, перед кількома десятками допитливих і ласих до пліток очей.
— Дорогі гості, запрошую всіх у літній сад до святкового столу, — швидко відпустивши мої пальці, звернуся до знайомих Борис Сергійович. Він відвернувся від сина і потенційної невістки, наче від надокучливих, противних мух. Краєм вуха впіймала його невдоволене сопіння.
А Санду… я вчасно вловила його намір наблизитись і впевнено зробила крок за батьками Назара.
Я ж обіцяла, що вдаватиму, ніби ми не знайомі.
Спину давив гарячий погляд, а губи запекли від згадки про поцілунок в горах.
— Ти вся тремтиш, — нахилився над вухом Назар.
— Ти повинен мені все пояснити. Чому на мене так відреагували? Що за гру ти затіяв?
Санду посунувся на другий план, бо головне місце у голові зайняли роздуми над ситуацією, що розвивалась довкола зі швидкістю смертоносного цунамі.
Мене обманули, втягнули в липке, темне болото. І хто? Хлопець, якого кохала і заради якого я примчалась за сотні кілометрів в інший кінець країни.
— Я хочу поговорити, — сіпнула Назара за рукав. Він подивився згори вниз, окинув поглядом присутніх і ніжно промовив.
— Потім, кохана. Перший раунд ми відбули, але нас чекають на другому. До речі, познайомся з моїм дядьком. Ось він справжній чоловік, мій еталон для наслідування. Привіт, Стефане.
Нещасній Еммі таки не вдалось оминути неприємного пафосу. Санду ввічливо кивнув головою, змовницьки почав:
— Ти не ділився планами на одруження. І не дивно. Я б сам такий скарб ховав від сторонніх очей.
— Дякую, дядечку, за підтримку.
— Та припини. Який я дядечко? Тільки молодший брат твоєї прекрасної матусі.
Назар щиро зареготав та поплескав родича по плечі:
— Справді, який ти дядечко, якщо навіть не одружений? Але обіцяю, що ми з Машкою дуже швидко відправимо тебе у лави молодих дідусів.
У відповідь Санду закашлявся та запитально звів брову. На мить в його темно-зелених очах промайнула тривога. Скосившись на мій живіт, нерозбірливо уточнив:
— А ви вже? Борис знає?
—Ні, Борис Сергійович не знає, і знати не буде, бо немає жодних причин для радості, — я перебила змістовний діалог, який прямим текстом стосувався моєї персони.
Ох, даремно бовкнула! Чому не промовчала? Нехай би Назар викручувався. Схоже, мій коханий — майстер вибиратись сухим із води. Моя відповідь потішила Стефана. На його суровому обличчі мелькнуло полегшення.
— Стефан, — простягнув мені руку, на яку дивилась наче на розпечене залізо.
— Маша, — довелось вкласти пальці в простягнуту долоню. Стефан, не розриваючи зорового контакту, легесенько стиснув кінцівку та підніс до губ. Непомітно кінчик його язика торкнувся шкіри, торкнувся і запалив в мені вогонь. Я відсахнулась. Дякувати небу, Назар вивчав обличчя гостей.
— Марія, — нарешті вимови Санду. — повне ім’я тобі по-особливому пасує. Ходімо до столу, інакше матимемо шанс позбутись місць поруч ювіляра.
Я вирішила промовчати й поспішила нахилитись до Назара. Мені був потрібний захист, банальний захист від чоловіка, до якого ненависть зростала з кожною наступною секундою. Простір стискався, а я втрачала залишки самоконтролю. На щастя, одна з дочок скандальної жіночки, що нетактовно вимагала пояснення (власне я також воліла б їх почути з вуст коханого) немов з-під землі намалювалась біля Стефана. Висока дівка з трохи широкими стегнами і носом з горбинкою награно усміхнулась до мене та Назара, а ось йому подарувала найчарівнішу посмішку. Пропищала награним солодким голосом:
— Стефане, я сильно скучила. Сьогодні я вирішила присвятити вечір тобі. До речі, я знайшла наші місця. Уявляєш, нас посадили разом!
— Привіт, Лано! Який дивний збіг!
— Ти теж скучив, любий? — з викликом запитала, мовляв, гукни у вбиральню, і я подарую тобі задоволення. Я скривилась від фальші гості. Негатив — все враження від знайомства з родиною і друзями коханого.
— Ду-же!
Стефану слід було віддати належне. Він зверхньо розмовляв, проте очі світились дружньою щирістю. Чи то Лана не бажала визнавати поразки, чи то хапалась за найменшу соломинку, але дівчина пропустила образу повз вуха. Не чекаючи жесту запрошення, настира підхопила під лікоть свою жертву і потягла Санду попереду нас.
Ми з коханим не поспішали розшукувати свої іменні картки на столах. Сіли майже останніми.
Точніше останніми, бо для мене не було ні столового наряддя, ні стільця. А місце поруч Назара зайняла брюнетка — власниця модельної зовнішності і картки з ім’ям Стелла. Гостя приїхала у складі делегації з п’яти сестер і крикливої матусі.