Ганя

Маленька Ганя сиділа на стільчику й зачаровано спостерігала, як мачуха Докія розплела обидві коси і золотава хвиля заструменіла по плечах і вниз, аж до пояса. Жінка взяла в руки гребінь і занурила його у волосся. Вона повільно розчісувала його на ніч і при цьому щось пошепки зосереджено промовляла. Потріскував гнот у лампі, шерхотіли волосини під гребенем, і шепіт Докії доповнював цю вечірню музику.

Дівчинка й собі намагалася розчесати й випрямити примхливі кучерики, що пружними кільцями  облямовували її голівку. Та нічого з того не виходило: кучерики були спадкові, від маминого роду, міцно закручені природою, а ще - чорні.

Вона так любила в ці хвилини перед сном спостерігати за мачухою.

- Бабуню, а що вона шепоче?

- Вичісує й відговорює навроки.

- А що таке навроки?

- Це насилання погані, коли люди заздрять і зло виливають на тих, кому поталанило, заможних, красивих, і тоді їм стає сутужно й скрута на них напада.

- А яка вона – скрута?

- Чорна й тяжка, злиденна.

- То всі злидарі заздрісні? Ти ж казала – працювали б, не були би злидарями.

- Заздрять не тільки злидарі. Заможні теж, і красиві заздрять. Це коли людина щось хоче мати таке, чого в неї в руках немає, а відняти у того, хто це має, – не виходить.

- А в Докії й заможність, і люблять її… І краса.

- Так, краса.

Сприймати красу дитина почала рано. У шестилітньому віці в її житті з’явилася Докія й мала  зачаровано спостерігала за мачухою. Та дійсно була красунею, та й на тлі оточуючих Ганю бабці, няньок, кухарки була просто дивовижною. Ставна, з золотими косами навкруг голови й чарівною посмішкою вона здавалася малій царівною. Дівчинка раділа увазі з боку жінки, мліла від тепла й ласки, що випромінювала дружина батька. А бездітна Докія бавилася із слухняною дитиною, чепурила її, одягала в красиві сукенки.

I

Вдівець Михайло став надовго пропадати у місті. Якось невістка поїхала продавати подушки та й почула звістку, що свекор закохався несамовито і вже сватався, буде одружуватися з молоденькою дочкою вихреста Крижановича, що скуповував у нього більшу частину сіна. Наполохана неприємною новиною невістка примчала додому і скликала рідню. Старші сини Михайла від першої дружини вже мали власні сім’ї. Й тепер невістки били тривогу – майно свекрове спливе до рук нової дружини, а в тої ж родичі  звісно, які, – приберуть все, що мало би належати синам. От і шипіли поночі чоловікам: «Батько здурів, або й зовсім розум втратив, щось робити треба, бо все майно спустить..».

Сини й прийшли до батька порозумітися. Сиділи за столом у хаті Михайловій. Незручна й неприємна розмова якось не складалася, аж поки сам Михайло не рубанув: «Я вам наділи виділив? Виділив. Хати побудував? Побудував. Здорові й сильні, руки маєте – чого вам ще?».

- Та ж справу свою не поділили, батьку, між нами…

- А-а-а, справу вам. А не дам!

І кулаком об кулак стукнув.

- Я ще не старий. І одружуватимуся за тиждень.

Сини мовчки встали й пішли з дому. Таки здурів батько…

Від тої розмови минуло вже кілька років.

Михайло пригадав, як закохався до шалу в Ганнусину маму, аж схуд. Його вразила любов. А кохана, зворушена силою його почуття, просто пливла, її несло потоком його кохання. Він стримував пристрасть і леліяв її. Який щасливий був, коли тендітна чорноока красунечка стала йому дружиною…. й усього рік щастя. А за ним сум, якого ніщо не могло подолати. Дружина згоріла пологами, тільки й устигла, що народити Ганнусю, таку ж чорнооку й кучеряву, як сама.

Отак Михайло овдовів удруге.

II

Всі домашні опікувалися дівчинкою. Турбувався про малу й сам Михайло. Удвох з донею вони сідали в бричку і мчали вранці в луки до косарів. Інколи старші брати брали її з собою на вечірні та вранішні лови риби й раків, і дитя мусило чистити рибу на юшку. Коли їй набридало возитися з дріб’язком, вона швиденько викидала його подалі у воду й нижче за течією від місця, де брати сиділи над водою з вудками. Коли ж ловили в озерах климнею чи ставили ятері, вона збирала маленьку рибу окремо котам, бо в озерах течії не було і її якось упіймали на гарячому, коли повикидала дрібноту у воду й та просто зависла на поверхні води уверх пузом.

- От стерво мале - ми ловимо, а вона викида..

- Та хіба ж то риба – пуголовки якісь. Ви незугарні вловити, а я чистити таке мушу?

Набагато цікавіше й смачніше було загортати великого товстого лина в листя, обмащувати його глиною й підкладати у вуглини згасаючого кострища – через годину-другу глина спікалася на корж, а під ним було ніжне пахуче м’ясо линини, котра, як відомо, найкраща в світі риба. Та для спікання годилася не кожна глина, слід було намацати пальчиками саме потрібну, щоб добре затвердла у вогні й не зіпсувала задоволення, розсипаючись на грудочки. Й Ганнусі довіряли цю справу – її пучки добре відчували якість глини.

Кухарка Марта ходила з малою на світанку збирати трави й викопувати цілющі корені для домашніх та прийшлих болящих, які знали, що Марта успадкувала родові таємні знання й уміла лікувати. З ранньої весни вона збирала гриби і навчала Ганнусю, якого гриба брати не слід, а якого можна обтерти полою чи травинками й тут же з’їсти, а краще нанизати на шпичку й засмажити на кострищі. В лісі, крім грибів, завжди, а особливо під осінь, було повно горіхів та ягід, і збираючи їх на настоянки та вареня, насмакуватися можна було досхочу. Тож дитя знало змалечку, як взяти у природи ліки, як знайти їжу. Вона не пхинькала, не жалілася. Коли стомлювалися малі ніжки, просто сідала й казала старшим – я відпочиватиму, так само, як це робила її нянька – бабця Христина.

Нянька, спочатку всміхалася на звички й поводження малої, а згодом стала до Михайла чіплятися: «Дивиться днями на нас, старих, й собі переймає слова та рухи. Їй би красу бачити, молоду жінку в дім треба».