Ніна та Еван

Усе навколо наче завмерло.

Ні людей. Ні машин. Ні звуків.

Лише дивний туман, чорний мокрий асфальт і важкий, вологий запах. Від нього ставало моторошно. Я не могла зрозуміти, чим саме тхнуло, — землею, гниллю чи чимось іншим. Чимось, чого ми ніколи раніше не відчували.

Ми йшли.

Не знали куди. Просто йшли крізь туман, майже навпомацки. Здавалося, тіло втратило вагу. Ноги рухалися самі, руки безсило висіли вздовж тіла, а страх був таким сильним, що в якийсь момент я перестала його відчувати.

Залишилося тільки заціпеніння.

Раптом Еван закричав:

— Ніно, біжи!

Я навіть не встигла запитати чому.

Ми побігли.

Від кого — не знали.

Позаду нічого не було чути, і саме це лякало найбільше.

Я перечепилася й упала на мокрий асфальт. На мить обернулася.

У тумані щось мерехтіло.

Не світло.

Щось інше.

Воно рухалося.

Я схопилася на ноги й кинулася за Еваном. Він біг трохи попереду, раз у раз озираючись, чи я не відстала. За кілька секунд ми раптом вирвалися з туману, але земля під ногами зникла.

Ми покотилися вниз.

Я боляче вдарилася плечем і заскиглила крізь стиснуті зуби.

Поряд щось булькало.

У кількох метрах від нас повільно ворушилася густа чорна жижа. Вона кипіла, на поверхні надувалися великі бульбашки й лопалися з огидним чваканням. Від неї йшов жар, а сморід був такий, що перехоплювало подих.

— Це… лава? — прошепотіла я.

Еван нічого не відповів.

Ми рушили вздовж чорної жижі, намагаючись не наближатися до неї.

— Що це таке? — запитала я вже голосніше.

Еван лише знизав плечима.

— Тут такого раніше не було.

Він раптом зупинився.

Присів і різко потягнув мене вниз, приклавши палець до губ.

Я теж пригнулася.

Над краєм канави щось рухалося.

Спершу я побачила тільки тіні. Розмиті, видовжені силуети ковзали крізь туман паралельно до нас.

Вони йшли тією самою дорогою.

Ми не бачили їхніх облич.

Не чули голосів.

Та чомусь обоє знали — це не люди.

Майже навпочіпки ми дісталися кінця канави й обережно виповзли нагору.

І тоді ми відчули це знову.

Хтось наближався.

Попереду темнів старий павільйон. Ми кинулися туди й сховалися за бетонною стіною.

І лише тоді помітили, що всередині вже хтось був.

Хлопець.

Він сидів на підлозі, забившись у найдальший кут. Підібгав коліна до грудей, опустив на них голову й накрив її руками.

Він тремтів.

Навіть коли ми вбігли, не підвів очей.

Еван обережно визирнув з-за стіни.

Я стала позаду нього.

Вони вже були біля павільйону.

Ті самі потвори.

На грудях одного з них висіло щось схоже на дитяче обличчя — бліде, покалічене, застигле. Голову істоти обмотувала брудна ганчірка з двома нерівно прорізаними отворами для очей. Одяг звисав клаптями, наче його роками тягали по багнюці.

Поруч стояв іще хтось.

Його майже не було видно.

Лише силует.

Попереду стояла величезна собака.

До неї був причеплений невеликий візок.

У ньому хтось лежав.

Нерухомо.

І тут один із них заговорив.

Голос був хрипкий, низький, наче слова продиралися крізь горло, повне землі.

— Молодець, песику…

Він нахилився й повільно провів долонею по спині тварини.

— Буде нам що на вечерю. Ще й на сніданок залишиться.

У мене похололо всередині.

Я ще раз глянула на нерухоме тіло у візку.

І мене знудило.