1

Настирливе деренчання телефону порушило нічний сон Олега Степановича. Чим щільніше він притискував до вух подушку, прагнучи заглушити це дзвоніння в голові, тим сильніше і нав’язливіше воно ставало. На протилежній стороні ліжка дружина Женя неспокійно ворухнулася уві сні під ковдрою. У тьмяному світлі світанку він міг тільки вгадувати силует її маленького тендітного тіла.

Кому це спало в голову дзвонити в таку годину? Крізь останні обривки сну піднімалося обурення. Він сів і став напомацки шукати свій халат. Коли людині вже після сорока, а перші сиві пасма у волоссі і зайва повнота в районі талії красномовно свідчать про це, йому необхідно хоч іноді поспати вволю. Але телефон продовжував наполегливо дзвонити. Піднявшись з ліжка, Олег Степанович раптом злякався, що дзвінок обірветься. Запізнитися до телефону зараз, коли він вже встав, було б вельми важким ударом.

Човгаючи і спотикаючись, він підійшов до столика з телефонним апаратом.

– Алло, я слухаю.

У голосі людини на іншому кінці дроту почулося одночасно і полегшення і сильна втома.

– Олег, це ти? Я тебе розбудила?

– Я якраз збирався вечеряти, – їдко відповів Олег Степанович.

Олег Степанович був успішним підприємцем і відомим громадським діячом у своєму місті. Всіляких справ і проблем, пов'язаних з його різноманітною діяльністю, у нього було достатньо. Вистачало і не в міру старанних підлеглих, які з цими справами і проблемами насмілювалися його турбувати так не вчасно.

– У чому справа? Що знову трапилося? Невже не можна без мене вирішити? – роздратовано пробуркотів він.

– Олежик, ти не дізнався мене?

– Це... ти? – ледве зміг вимовити він.

– Так, я. Мені терміново потрібна твоя допомога.

– Що трапилося? – розгублено  запитав Олег.

– Це не телефонна розмова. Можеш зараз приїхати в головну міську лікарню?

–         Так, якщо потрібно. За годину постараюся бути на місці.

Погано, що він не встиг навіть ковтнути чаю, щоб в голові хоч трохи прояснилося. Ще гірше – що цей дзвінок розбудив Женю. Дружина стояла в напівпрозорому рожевому пеньюарі і ворсистих домашніх тапочках. Її густе русяве волосся було коротко підстрижене «під хлопчика». Без макіяжу вона більше нагадувала наївного підлітка, ніж зрілу жінку. Вона ще не встигла зігнати залишки солодкого блаженства сну зі свого симпатичного личка. Проте по тому, як зацікавлено піднялися її брови, Олег Степанович здогадався, що дружина все чула. Він зіщулився, кивнув головою і, ніби вибачаючись, сказав:

– З фірми дзвонили. Там у них якісь неприємності з товаром на митниці. Потрібно їхати в офіс і самому розібратися зі всім цим.

– Все нормально, – солодко позіхнула дружина. Я заварю чай, поки ти збиратимешся.

«Хороша у мене дружина, розуміюча, дбайлива», – думав Олег Степанович, збираючись. Квартира наповнилася запахом смаженої яєчні і запашного м'ятного чаю, і він зрозумів, що Женя поспішно готує йому сніданок. У ванні, за голінням, почув, як вона викликає по телефону службову машину.

Квапливо перекусивши і випивши одним ковтком свій чай, він чмокнув дружину в щічку і поспішив до автомобіля, який вже чекав біля під'їзду.

На вулицях було тихо, місто ще спало. На пронизливо-чорному нічному небі яскраво горіли великі зірки. Легка передранкова свіжість приємно бадьорила тіло, проганяючи останні залишки сну.

Забравшись на заднє сидіння великого білого «Мерседесу», Олег Степанович наказав своєму водію:

– У лікарню, Михасю, швидко!

Машина зривається з місця і Олег Степанович поволі занурюється в минуле. Минуле, яке для нього так багато означало. Минуле, заради якого він залишив тепле ліжко і збрехав дружині, заради якого він зараз мчав по нічному місту.