Розділ 51. Черчилль, колишні та інші стихійні лиха

З кожною сходинкою, яка наближала нас до розлюченого натовпу інстаграмних дівчат, моя впевненість поступово згасала. І справа була навіть не в тому, що в голову лізли абсолютно протилежні за змістом думки. Мені згадався вислів, який приписують Хемінгуею: «Я не знаю формулу успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім». І знаєте що? Ці слова зараз взагалі не підбадьорювали.

— Патю, ти впевнена, що впораєшся, а не навпаки… — Гліб замнувся, так і не продовживши свою думку.
— Що ти маєш на увазі під «навпаки», Глібе? — я підозріло примружилася.

— Твоя спроба цілком може мати зворотний ефект. Саме завдяки тобі солодке відчуття ілюзії спало. А реальність, знаєш, не всім подобається. Особливо тим, кому її показали без прикрас, та ще й відібрали безкоштовний душевний спа-салон.
— Якщо у вас є вороги, значить ви щось у своєму житті відстоювали. Здається, Ейнштейн сказав це, — відповіла я, намагаючись підбадьорити чи то Гліба, чи то власні коліна, які знову намагалися зрадити мене попри низьку гравітацію.

— Це слова Черчилля… — тихо поправив Гліб. — До речі, він після цього програв вибори. Хоч і врятував країну та виграв війну.
«Ой, ну супер! — подумала я. — Глібе, твоя ерудованість у критичних ситуаціях просто вражає. Наступного разу, коли нас збиратимуться четвертувати космічні амазонки, обов’язково розкажи мені про падіння Римської імперії».

— Глібе, — я зупинилася на майданчику перед дверима й повернулася до нього впритул, так що наші носи ледь не зіткнулися. — Ти зараз на чиїй стороні? Замість того, щоб утішити мене й підняти бойовий дух, ти налаштовуєш мене на епічний провал. Зрештою, вони — такі ж люди, як ми з тобою. А значить, є шанс домовитися. Головне — не показувати їм, що ми самі поняття не маємо, що робити.

Мені це здалося залізобетонним аргументом, тим паче, що Гліб більше не намагався зі мною сперечатися. Я затамувала подих і з силою штовхнула важкі герметичні двері. Ну, тобто, я спробувала їх штовхнути, але вони відчинилися лише тоді, коли Гліб по-джентльменськи приклав зусилля своєї широкої спини.

Поки ми проходили крізь шлюз, у моїй голові прокрутилася параноїдальна думка про Галю та Лео. Вони зараз сидять там, у своєму затишному гранітному бункері, попиваючи залишки французького вина. Цікаво, чи є у них якийсь «план Б» на випадок, якщо мої переговори завершаться фіаско? Сподіваюся, у них немає протоколу «Очищення астероїда від біомаси» або якоїсь орбітальної аннігіляційної пушки, якою вони вирішать стерти цей сектор разом із моїм хаосом.
Але думати про це було пізно. Ми увійшли до основного Сектору А-1.

Тут панував справжній емоційний шторм. Червоне світло сирени пульсувало на стінах, роблячи атмосферу схожою на недорогий трилер про повстання роботів. Хоча повстали не роботи.
Прямо по курсу, біля головної панелі Ядра, група технічних працівників та лаборантів у сірих комбінезонах вела запеклу, майже рукопашну дискусію з трьома дівчатами. Інші «туристки» Galileo-7 утворювали щільне кільце навколо них, підбадьорюючи своїх лідерок криками різного ступеня цензурності.

Я вдивлялася в епіцентр подій, і раптом моє серце радісно тьохнуло.
Попри весь їхній войовничий дух і готовність розібрати станцію на сувеніри, я впізнала Марту, а поруч із нею — своїх одногрупниць Катю та Настю. Навіть у цьому хаосі Настя примудрялася виглядати так, ніби лаборанти особисто винні їй за зіпсований манікюр.

Випрямившись усім тілом (благо, менша гравітація дозволяла тримати поставу без зусиль), я впевнено попрямувала до них. Гліб одразу прилаштувався за моїм правим плечем, наче професійний тілоохоронець із бойовика. Його висока, міцна постать і світло-русе розпатлане волосся створювали чудовий контраст із моєю невеликою і шкідливою персоною.
— Я з тобою, Патю, — тихо, але дуже твердо шепнув він мені на вухо.
Я вдячно стиснула пальці в кулак і крикнула на весь зал, перекриваючи гул сирени:
— Дівчата, брейк! Хто тут замовляв гарячу лінію підтримки клієнтів?!