Якби

    Ігор страшно не любив працювати понаднормово. Ще більше він не любив спільні збори. Вдивляючись у стелю під час спровокованого нудьгою гойдання на стільці, він гадав, що б трапилося, якби йому вдалося переконати батьків.

    Певне, юнак би зараз блукавав чудернацькими галереями та виставками улюблених художників, роздумуючи про щось високе й неосяжне для людського розуму. Або ж, можливо, спілкувався із сумнозвісною богемою Солітаріату, допиваючи бокал дорогого витриманого вина й обговорюючи перспективи та майбутнє мистецтва, паралельно вслухаючись у нездалу декламацію віршів молодого поета-романтика в мармуровій залі поряд.

    «Якби, — подумки повторює Ігор і посміхається своїм потаєним мріям».

— Ти чуєш? — раптово з’являється кілька листів із друкованими літерами на них перед обличчям.

    Літери скачуть, вибудовуючись у нудні офіційні рядки. Лейтенант ліниво зиркає на свого колегу, який володів усіма ресурсами заможньої аристократичної сім’ї, аби стати тим, ким Ігор стати ніколи не зможе. Роздратованим поглядом виражаючи свою злість, він, зрештою, вихоплює кілька листів із рук Хао і швидко читає нездало складений звіт.

— Чую, — зазначає завершення свого ознайомлення із потрібною інформацією офіцер, відганяючи дим від цигарки однаково нездалим звітом. — Пані Марґрет, відкрийте вже нарешті вікно!

    Стара відьма, яка докурювала чергову цигарку, уїдливо посміхається до юнака, нахиляється через увесь стіл, перешкоджаючи зоровий контакт Ігоря із колегами навпроти, і ледве дотягується до ручки пластикового вікна, що спочатку геть не збирається відчинятися. Зрештою, воно піддається й дим потроху починає зникати.

— То що ти думаєш? — перепитує Хао, як жінка з цигаркою повертається на своє місце.

    Відчинене вікно невдовзі створює протяг, змовившись із дверима. Слабкий вітерець починає похитувати стару, деінде заіржавілу, лампу химерного фіолетового коліру.

— Про Айвенго? — він знизує плечима. — Нічого. Що тут думати? Вони обирають або хворих, або дуже ображених. Судячи зі звіту — вона підпадає під обидва критерії.

    Хао показово кривиться і схрещує руки. Світло від химерної лампи перебігає від одного кутку кімнати до іншої, нагадуючи Ігорю про його скрутне становище й місто, яке він ненавидить.

— Ти знаєш, що я не про це питаю.

— Он як? — вдає, що нічого не розуміє головний стратег сьомого загону, лейтенант-логіст королівського спецпідрозділу, Ігор. — Просвіти мене.

— Старший Хао мав на увазі вашу думку щодо бога, який обрав пані Агафію, — втручається Марін, вважаючи, буцім чинить праведну річ.

    Дівча, наймолодша серед присутніх і відповідно — найновіша на службі, привстає, щоби зупинити надто сильно розгойдану лампу долонею.

— Справді? — ще більш роздратовано вдає, буцім дивується, лейтенант. — Тоді можеш передати «старшому Хао», що біс його знає, хто, маму його, там у неї покровитель.

    Марін переводить погляд на бетонну підлогу під ногами в намаганні роздивитися щось цікаве на ній. Стара відьма, Марґрет, дістаючи чергову цигарку, сміється, втомлено підмічаючи, на її думку, очевидне:

— Хлопчик досі турбується про останню зустріч. — Вона нахиляється вбік Ігоря, вільною рукою тицяючи на власне ліве око. — Досі болить?

    На кілька секунд западає тиша, яку різко перериває скрипіння дешевого підвального стільця. Ігор із гуркотом зачиняє двері, нарешті припиняючи витівки вікна та дверей.

— Не треба було з ним так. — Розчаровано зітхає Хао.

— Пропонуєш дозволити йому хандрити, коли сотні тисяч можуть у будь-яку мить померти? — струшує на підлогу попіл жінка.

    На вулиці купа машин забруднює повітря. Ігор, прямуючи до найближчого скверику, роздумує, куди вони всі їдуть у таку пізню годину — скоро ж нібито свята. Хтось сигналить — лейтенант повертає голову: фіолетова автівка ледве не збиває капітана сьомого загону, який певне опісля того, як почув про сварку, не міг покинути свого підлеглого.

    «Який незвичайний колір для авто,» — думає в цей момент лейтенант і геть не збирається зачекати на капітана.

    Він обирає найвіддаленішу лавку в сквері, заповенному мотлохом та брудом, який не здатний приховати навіть сніг, якби той не намагався це зробити. Нарешті, досягнувши цієї лавки, чоловік із полегшенням видихає, струшуючи прилипший по дорозі бруд зі своїх штанів та проклинаючи це ненависне місто.

    Його насолода моментом триває недовго — капітан приєднується до нього менше ніж за хвилину.

    Чоловік постарше збирається щось сказати, уже було відкриває рота, але:

— Нічого не кажіть, капітане. У вас це завжди погано виходить.

    Той завмирає, ніяково чухає потилицю.

— Тоді може щось скажеш ти?

— Я? — Ігор глибоко вдихає холодне повітря. — Ви й так усе знаєте, що тут ще додавати? Я — провалив це завдання. Скоро це місто буде зруйноване й ми нічого не можемо з цим зробити. Шість обранників богів визначені. Я упустив останній наш шанс. Якби на моєму місці був хтось інший…

    У житті Ігоря присутньо надто багато «якби».

    Якби батьки дозволили йому робити те, що він насправді хоче.

    Якби його направили в інший загін.

    Якби їх не відправляли до Танталлу.

    Якби він і справді був здатний на щось.

    Тишу перериває телефонний дзвінок. Капітан сьомого загону неохоче, але бере слухавку.

***

    Вночі кілька пацієнтів лікарні прокидається через гамір. Звичайно ж, ото видовище, яке пропустити не можна — привезли когось важливого настільки, що до жіночки навідалися члени королівських військ Солітаріату. Хворим напередодні Нового року нудно й немає чого робити — більшість родичів зараз святкує вдома. Надто зацікавлені відвідувачі визирають зі своїх кімнат, роблячи спробу роздивитися, хто ж то там такий прийшов і навіщо.

— Паціентка в надто важкому стані. Якби не її навички з лікувальної магії — її б уже не було в живих. Я б радила утриматися від допиту й дочекатися ранку.