Як я не люблю, коли підбори натирають.

    Впевнено ступавши вузькими червоними коридорами, шкіряні підбори відбивали кожну секунду так, наче вона остання. Втім, Агафія не поспішала. Її дев’ята жертва виявилася живою, що означало: «Поки дихає Кароліна, про десяту людину небеса мовчатимуть».

    Коридори здавались надто вузькими як на готель, цю ілюзію створювало чудернацьке облаштування інтер’єру: купа непотрібних меблів, більшість із яких виконувало виключно декоративну функцію; накидані одні на одного в хаотичному та нелогічному порядку гіпсові бюсти; штучні рослини та підсвідчники дивакуватої форми.

    Висновок напрошувався сам по собі — цим готелем не користувалися кілька років. У кутках високих стін повзали павуки, слухняно спостерігаючи за людьми й не втручаючись у їхні, чужі, справи.

    Світло рожева тканина сукні завмерла, наслідуючи приклад своєї власниці. Передчуття чогось поганого обережно визирнуло з недр далеко захованого серця.

    Агафія озирнулася, але так і не змогла зрозуміти, що в цій багатоповерховій, затхлій, старій будівлі на околиці міста не так. Тільки-но їй здалося, що вона мислить у правильному напрямі — біль у плечі посилилася. Вона невільно вхоплюється за нього. Вирішує йти далі. Зрештою, без вбивства Кароліни, їй не врятувати Ніколасса.

— Ані руш, пані Айвенго, — лунає позаду.

    Жінка зупиняється, понуро опускає голову. Невже їй знову доведеться вбити невинного та непричетного? Вона обертається до мовця — чоловік носить ту саму форму, що й люди нещодавно на даху, однак на його грудях ще й виблискують нагороди та ордени.

    «Те, що це пастка, і так було очевидно, — сумно тріпочуть довгі вії, — але що мені залишається робити, коли кінець так близько? Наче прості люди можуть мені щось протиставити».

— Ви не тримаєте в руках зброю. Думаєте, можете собі дозволити погрози? — нахиляє голову набік Агафія, піднімаючи руку догори.

    «Що?»

    Проте метал не відкликається.

    Ні, справа не в тому, що він це не може зробити. Як грім серед ясного неба приходить усвідомлення: поблизу немає ніяких металів. Ручки місцевих дверей виконані з дерева, а щодо цвяхів — Агафія не може контролювати те, що не бачить. Звичайно ж, є сусідні будівлі, але радіус її можливостей надто обмежений.

— Он як, тепер розумію, — підсумовує для себе безвихіддя даної ситуації Агафія, коли чує з іншого боку кроки.

    В цьому червоному коридорі є тільки два виходи, і вони обидвоє перекриті іншими людьми. Не втечеш. Очі жінки звужуються.

    Вони гарно підготувалися.

    По дерев'яним вікнам суворо та гучно барабанить дощ. Завтра через ожеледицю буде важко ходити на надто малих підборах, що натирають. Регенерація регенерацією, але як боляче їй вдається кожний крок! Чому Агафія раніше про це не подумала? Треба було або ходити босоніж, або ж вкрасти іншу пару чобіт. Це все її нетерплячість та зухвалість. Якби вона трохи зачекала, то не потрапила б у таке ганебне становище.

— Пані Агафія, — починає офіцер перед нею, з білим, незвичним для людей у Танталлі, волоссям, — вам краще не чинити опір і дати затримати себе.

— Якщо я так зроблю, мене ж потім заберуть до суду та призначуть смертну кару. Офіцер справді думає, що я на це згоджусь? У мене, знаєте, ще є задля чого боротися.

    Агафія робить крок до чоловіка й моментально отримує кулю в те саме плече. Стріляли позаду. На жаль, у неї немає часу, щоби зрозуміти, хто саме це робив.

— Капітан наказа не рухатися, — так само лунає з-за спини.

    Потрібно діяти швидко та точно. Вона рвучким порухом зриває із шиї срібну підвіску, подумки вибачаючись перед Ніколассом, і продовжує бігти, не зважаючи на наступні постріли. Маленький ланцюжок переплавлюється на довгий шпиль, направляючись до офіцера з орденами.

    Однак, це не допомагає.

    Все відбувається миттєво й коли вона кліпає очима — уже лежить, прикута до підлоги льодяними брилами. Он чого цьому чоловікові не потрібна зброя — він володіє магією.

— Я вже казав, пані Агафія, вам краще не чинити опір. Навіть якщо вам вдасться вийти назовні — там на вас чекає ще більше людей. Давайте не будемо ускладнювати нікому роботу.

    Лід болісно пронизує її зап’ястки та гомілки. Єдиний спосіб зараз позбутися від нього — відірвати собі ноги та руки, а Агафія не впевнена, наскільки потужно працює її регенерація. До того ж, це б ще спричинило неймовірного болю. Невже, це кінець?

— Не дивіться на мене так. Кожний, хто вбиває, має усвідомлювати, що одного дня теж може бути вбитий. — Холодно лунає голос офіцера.

    Агафія здригається. Як вона на нього дивилася? Голова знову починає боліти. «Не дивися на мене так,» — страшенно знайомі слова ехом відбиваються в підсвідомості. Як «так»?

    За вікном вечоріє. Жінка ледь припіднімає голову, на скільки це в її стоновищі можливо, і помічає зграю круків. Чого вони не полетіли до вирію? «Точно, вони ж зимуючі...» — як Агафія могла й таке забути? І чому, не зважаючи на холод та брак їжі, вони щороку залишаються тут? Чому б не вчинити легше та разом з іншими не полетіти в далекі-далекі теплі краї, де їх не турбуватимуть ці речі?

— Знаєте, офіцере, — щиро посміхається жінка, відчуваючи спиною холодний паркет, — я б хотіла мати крила.

— Що? — завмирає збитий із пантелику чоловік.

— А ви — ні? Тільки подумайте, у будь-який момент можна полетіти будь-куди.

— Пані Агафія, ви зараз не в положе... — він не закінчує, зітхає. — Крила не є гарантом свободи. Ще досі існують кордони та інші умовності. Навіть із ними ви не обов’язково можете полетіти будь-куди.

    Довгі вії тріпочуть, як вона переводить погляд на стелю.

— Точно... але, знаєте, я б однаково не відмовилася від крил. Навіть так, «ми народилися, щоби тяжіти до неба,» — якось вичитала я в одній із книжок. Цікаво, де саме я про це прочитала?

    Лунає вибух.

    Такий самий звук, як і в офісі Кароліни. Готель здригається й позаду офіцера з’являється відомий юнак. Чоловік швидко реагує й вибудовує між ними стіну із льоду.