Перша кров

    Посиденьки з друзями в барах рідко коли закінчуються рано та одним закладом. Отож, кілька хлопаків у передчутті нових пригод згодом йдуть на їхні пошуки, тиняючись неблагополучними районами бідного міста. Ігорю з початку не подобається ця ідея — люди, з якими він раніше випивав, а тепер безцільно бродить та розповідає вульгарні анекдоти, нічого, окрім огиди, у нього не викликали. Проте він продовжує з ними розмовляти та усміхаєтися — така вже його натура.

    Хтось із «друзів» невдовзі вбачає дівчину. Розпалені вульгарними історіями та спиртом юнацькі серця не можуть встояти спокусі гріховної природи тіла, як вони себе самі виправдовують. Вона носить коротку сукню і стоїть одна. Хіба може випасти шанс краще, аніж зараз, вночі, коли всі бачать десятий сон у цьому віддаленому районі алкоголиків та наркоманів?

    Першим підходить Стас, найкримезніший у компанії.

— Подруго, по чому година?

— Ви про що? — запитально схиляє набік голову дівчина.

— Не ламайся, кажу. — Він випив серед друзів найбільше.

    Взагалі-то, Ігор належить до елітарних королівських військ Солітаріату, тому, задля збереження честі офіцера, він мав би заступитися за пані. Певне, він б це і зробив, якби алкоголь та втома так наполегливо не відмовляли від цієї ідеї. До того ж, що подумають друзяки? Та й що він зробить проти великого та сильного Стаса? Сам хіба отримає, не більше. У біса честь! Наче вона чогось вартує!

    «У біса...» — ще раз подумки повторює він.

    Вбачивши як рука чоловіка тягнеться під спідницю, Ігор таки робить крок уперед та вже було збирається використати весь свій запас красномовства для порятунку не тільки дівчини, але й себе.

— Не чіпай мене! — вигукує вона, рукою відштовхуючи Стаса.

    Секунда.

    Минає одна секунда. Можливо, менше. І Ігор відчуває як по його обличчю стікає чужа гаряча кров. У склі найближчого закинутого будинку, у його відображені, видніється червона яскрава полоска, що простягається від щоки до лівого ока. Галаслива компанія замовкає.

    На снігу лежить мертвий Стас без голови. 

    «У нього немає голови,» — задля запевнення в реальності того, що відбувається, підсумовує подумки Ігор.

— Вибачте, вибачте, — панікує дівчина і тремткими руками піднімає мертву голову зі ще досі розплющеними очима. — Я не хотіла, не хотіла! Ну що за халепа! Ось, зараз усе буде добре, не переживайте. Зараз я все виправлю.

    Вся компанія завмирає, не в стані поворохнутися чи бодай вимовити слово.

    Найближчий металевий паркан починає ні з чого плавитися. Дівчина притуляє голову до шиї небіжчика, а нитка, що тягнеться від паркану, береться «зшивати» ці дві частини тіла.

— Ось, дивіться: тепер усе добре! — усміхається невідома, припіднімаючи Стаса, голову якого вона, до речі, прикріпила криво, змушуючи всіх присутніх здригнутися ще більше від огидного видовища.

    Ігор пам’ятає чийсь крик. Більшість біжить стрімголов звідти, коли він, як дурень, залишається стояти на місці. Зрештою, зі смертю йому доводиться зустрічатися не вперше, переважно через специфіку своєї роботи. Він тягнеться за телефоном. Потрібно повідомити капітана.

***

    Агафія ж тільки хотіла вийти, аби дізнатися більше про Корвіна. Як? Як усе могло закінчитися настільки погано? Що скаже Ніколасс, який зараз безтурботно спить у закинутій хатині?! Вона уявила його шокований та злий вираз обличчя — голова сильно заболіла. «Ні, не можна, щоби він дізнався,» — гнівно зиркнувши на єдиного юнака перед нею, вона робить помах рукою — за допомогою сталі вибиваючи телефон із його рук. Гаджет потрапляє на бетон та розбивається. Залізо в раз застигає в тій позиції як батіг у заповільненій зйомці.

    У світлі одного нещасного ліхтаря вони стоять мовчки, один навпроти одного, не відводячи ні на мить погляду.

    Безтурботно падає сніг.

    Ігор сковтує й починає першим:

— Чого ти хочеш?

    Він розуміє, що його просто так тепер не відпустять. Агафія опускає погляд, а потім піднімає очі до неба в спробі стримати сльози. Думає, відповідає:

— Ти знаєш, де живе В’ячеслав Корвін?

— Звідки мені таке знати? Без поняття. — Знизує плечима.

— Що ти робитимеш, як підеш звідси?

— Піду додому і спробую забути все, що тут відбулося. Стас однаково був таким собі другом. Не думаю, що навіть згадаю про нього.

    Очі дівчини звужуються. Вона махає рукою й застиглий перед Ігорем метал устромляється в ліве око чоловіка. Неймовірна біль пронизує буцім усе тіло. Він згинається, прикриваючи ліву сторону обличчя. Усе перемішується, а картинка тьмяніє — безсиле тіло падає в сніг. Думки плутаються.

— Брехня, — холодно лунає від дівчини. — На цій картці написано, що ти маєш повноваження поліцейського в Танталлі. «Королівський елітарний підрозділ військ особливого призначення». Яка безглузда назва. Що ввійськові Солітаріату роблять у Кататонії?

    Ледве долаючи нестерпну біль, він підводить на неї погляд. «Перший крок до поразки — недооцінювання ворога,» — ехом повторюються слова капітана десь далеко. Ігорю здавалося, наче дівчина не достатньо розумна, щоби помітити брехню. Дурень. І коли вона встигла дістати його посвідчення? У момент, як вибила телефон із рук, чи після?

    Її підбори утворюють характерний звук, зустрічаючись із бетоном. Вона підійшла ближче.

— Я не чую відповіді. Ще раз: що тобі відомо про Корвіна?

— Місцевий дипутат… — розум юнака починає затьмарюватися, — торгує одягом… магічними артефактами… перепродає їх у Північну Дихотомію…

— Дихотомію? Там ж наче війна, ні? Гей, до кого я розмовляю?

    Агафія підходить ближче й розуміє, що хлопець знепритомнів. Яка невдача. Інші його друзі вже мали би повідомити поліцмейстрів про те, що трапилося. Потрібно забиратися якнайшвидше. Ще потрібно тепер від нього позбутися, якщо не хочеться в майбутньому проблем. Цей юнак знає, що вона цікавилася Корвіном.