Виставка фотографій незвичних птахів

Він помер серед зими, в січневі морози, а напровесні душа його вселилася в старого чорного ворона, що жив у пущі.

 (Володимир Дрозд, «Ворон»).
    

    На виставку прийшло чимало людей, втім, Агафія не запам’ятала жодного з них. Вона із зацікавленням блукала периметрами кімнат годинами, вдивляючись в одні й ті самі фотографії знову і знову. Зрештою, її привабив один птах своїм напрочуд кумедним довжелезним дзьобом, на якого вона продовжила дивитися, навіть коли розійшлися всі відвідувачі.

— Хто це такий? Серед усіх інших я тільки його не знаю, — запитала вона в самої себе, ледь схиливши голову набік.

— Ібіс священний. — На диво пролунала відповідь. Агафія повернула голову ліворуч — нізвідки біля неї з’явився молодий гарний юнак.

— Кумедний.

— Хіба? Пані так кажуть по незнанню. За легендами до його обов’язків входить облік людей, які вчинили погані речі, і записування їм вироку в потойбічному світі.

— Однаково кумедний. — Щиро усміхнулася Агафія. — Вам він теж подобається.

— З чого ви це вирішили? Він насправді мене лякає.

— Он як, то чому ви на нього дивитися?

    Юнак увічливо посміхнувся.

— У мене до вас схоже запитання: на вашу думку, чому ви тут?

— Чому? — вперше задумалася жінка й почала тицяти вказівним пальцем у власну щоку, доки до неї не прийшло осяяння: — Певне, тому що люблю птахів! Вони вільні полетіти будь-куди, тільки-но їм заманеться.

— Ви тепер теж вільні.

— Ні, — повернула вона погляд до фото Ібіса, — я не можу вийти на вулицю без Ніколасса. Він буде злитися. До того ж, я дуже хвора.

— Часи змінюються.

***

    Перше, що вона відчула, коли прокинулася, це дотик оголеної спини до дешевого акрилу.

    Невеличка ванна була її улюбленим місцем для сну. Вода з нещодавно відремонтованого крану стікала крапельками, буцім годинник, відбиваючи кожну секунду.

    Прокинувшись, Агафія відразу ж зазирнула в дзеркало. Щось у ньому їй здалося незвичним, але вона вирішила не сильно придавати цьому уваги. Рожева сукня трохи помялася, тож жінка почала активно розглажувати тканину з вірою, що це допоможе. Можливо, це в ній справа? Потім вона поправила зачіску — декілька пасм негарно вибивалися з ретельно зав’язаного риб’ячого хвоста. Зиркнувши на годинник на зап’ястку, Агафія з острахом усвідомила, що Ніколасс уже давно дома. Потрібно рухатися швидше!

    Однак, у квартирі було вимкнене світло. «Невже він спить?» — подумалося жінці, як вона тихенько почала відчиняти двері до кімнати її чоловіка. Гукнувши його кілька разів, втім, жінка не отримала відповіді.

    Увімкнене світло оголило подерті сірі стіни та з несмаком умебльовану кімнату, на ліжку якої спав Ніколасс.

    Агафія блимнула кілька разів очима — їй рідко випадав шанс подивитися на нього, коли він спить. Радість торкнулася серця, а в очах заблистіли вогники справжнього щастя. Але це тривало не довго.

    Щось тут не те, підказувала жінці підсвідомість і вона, попередньо перевівши подих для хоробрості, вирішила розбудити Ніколасса, заради власного ж спокою. Старе ліжко втомлено заскрипіло.

    Невдовзі до Агафії прийшло усвідомлення, що всі її намагання марні — чоловік не прокидався.

    У цей момент нізвідки з’явився голос.

    Сіра кімната вмить набула різноманітних кольорів, буцім на стелю повісили диско-кулю. Поняття часу зникло в невідомість і все живе померло. Він говорив про чимало речей, більшість із яких для неї залишилися незрозумілими. Це був м’який та приємний голос, що міг належати як чоловікові, так і жінці, він змусив її завмерти в німому очікуванні його наступного слова. А, втім, ігноруючи вископарну мову невідомого, Агафія запитала те, що цікавило найбільше:

— Ви знаєте, як мені розбудити Ніколасса?

— Нам усе відомо.

    Вії здригнулися як крильця метелика, який наблизився до вогню, тільки-но жінка почула відповідь.

— Тоді, будьте ласкаві, розкажіть.

— За умови, що ти виконаєш свою частину.

— Що ви маєте на увазі?

— Є десятеро людей, які небеса просять тебе вбити.

— Вбити? — схилила голову набік жінка. — Хіба ж це не погано, вбивати людей?

— В багатьох людських країнах ще досі є смертельна кара, а в деяких можуть присуджувати пожиттєве, відбувати яке однаково, що смиренно чекати на смерть. Небеса добрі, вони просять про вбивства людей гнилих, душі яких не знають розкаяння у своїх вчинках.

— Коли ви це кажете так, але ж… як мені вийти без дозволу Ніколосса? Якщо він прокинеться, а мене немає… він сильно переживатиме!

— Дитя тепер позбавлене минулих кайданів, — ще більше пом’якшав голос, скидаючись на материний. — Ти вільна йти куди завгодно.

— Але ж-

    Агафія не встигла заперечити, як стіни кімнати знову стали звичайно сірими, а час повернувся в цей світ.

    Що ж їй робити?! Що робити! Панічно схопившись за голову та блукаючи з одного кінця кімнати в інший, вона придумала! Це була неймовірна ідея. Якщо сісти, заспокоїтися та подумати, то нічого загалом не заважає їй узяти Ніколасса із собою! «Так і зроблю,» — заплескала в долоні жінка, радіючи своїй креативності.

    З неабияким зусиллям, підхопивши чоловіка під ноги, вона змогла перемістити його з ліжка собі на спину. Зустрівшись із собою поглядами в дзеркалі біля входу, їй здалося, що жінка не має володіти такою силою, але на роздуми немає часу — потрібно рятувати коханого якнайшвидше!

    Наостанок посміхнувшись, Агафія потягнулася до ручки дверей. Тіло інстинктивно здригнулося. Страх обійняв її стан. Дихання та серцебиття пришвидшилися. Можливо, вона простояла так із годину, а може й зо дві, шукаючи відмовки та причини не виходити. Та хто тоді розбудить її любого? Невже він, як спляча красуня, так і проживе до кінця своїх днів? Щось у середині підказувало, що їй потрібно виходити. Тремткі губи зігнулися в гримасі страху, коли рука нажала на ручку.