17. Яна. Слава лілового ельфа

– Лови рухи, фокус на очі, на очі, кажу! Куди підняв?! – горлав Віктор на Стася. – Модель що, чекатиме на тебе? Поїзд вже пішов, тю-тю! Янцю, давай ще раз. Відійди ж від неї, горе ти моє, руки ж не в кадрі! Так! Янцю, пішла!

Стась тупцював навколо Яни з камерою, а Віктор дивився на моніторі, що в нього виходить. Виходило те, що й мало виходити, але Віктор зображав суворого сенсея, аби виходило іще краще.

– Так. Тепер на відкритій знімаємо. Світло перелаштуй, пам'ятаєш як? Де в нас тло буде? Отут? За таке тло я грошей не дам, навпаки, візьму за моральний збиток…

Стась не відступався від нього, і Віктор, щоб лякнути його як слід, загнув таку ціну, за яку можна було б купити всі дипломи про те, який він крутий фотограф. Але Стась несподівано погодився, і Віктор, як то кажуть, попав.

От знов ти ляпаєш своїм язиком, лаяв він себе. Виходило не дуже переконливо, бо як ляпнув минулого разу – отримав з того на рівному місці кохану дівчину і зміни в усьому житті.

А з цього ляпу – суперового учня.

Завжди мріяв про такого, думав Віктор. Хапає все на льоту, – і гримав на нього, аби той не розслаблявся. Перші ж уроки показали, що хлопчина справді чогось прагне, і хоч поки виходило ні бе ні ме, Віктор не сказав йому, як збирався, «пробач, друже, бездарність – то вже надовго», а звелів приходити ще.

Стась приходив два рази на тиждень, потім три, а потім і щодня. Виглядав він аж ніяк не на багатенького Буратину, але чималі оці бабки башляв регулярно, беручи їх наче з неба. Дуже скоро з фігових фоток, яких Стась наклацував кожного уроки сотні з гаком, він почав приносити цілком цивільні обробки. Віктор згадував свої тернії, крізь які дерся свого часу до своїх зірок, і зітхав, хоч і запізно: мені б такого вчителя, як теперішній я. Не переводив би кілометри плівки… Чи був би я, от цікаво, учнем, кращим за Стася?..

Єдине, що трохи бентежило Віктора – очевидна скутість Яни в присутності його улюбленця. Наче із ним в її тіло поверталося давнє мишеня, вже без влади над м'язами, але з отою тінню на обличчі, якої вже давно там не було. Тіло Янине рухалося майже як завжди, а ось на очі напливала тьмяна заслона – майже така, яку Віктор бачив там, коли поруч із Яною була її мама. (Бо вона ж приходила іще – з самою Яною, і Віктор тому нічого вже не міг вдіяти. Але грошей не дав.)

Може, тому, що Стась – молодий гожий хлопчина майже її віку? А не оці дорослі дядьки, серед яких крутилася Яна – зовсім молоденька іще, вісімнадцять рочків, Віктор якось і підзабув про це. Може, вона й не стісняється нас, старперів, бо не вмикаються гормони? – сумно думав він. Але ж у ліжку з ним ще й як вмикаються... Так чи не так, але для Стася вона позувала, наче над нею хтось із батогом стояв, і ніколи не балакала з ним, не дивилася навіть, ну точнісінько як пацанка-стісняшка. Мишеня переросло себе для дядьок з чужого світу, а для однолітків воно нікуди й не ділося, дотумкав Віктор із подивом. Он які діла...

Чи, може, вона ревнує Стася до нього? – раптом спало на думку, коли Яна роздратовано відповіла на щось.

Оце вже точно діла. Треба з нею чутливіше.

Певні підстави для ревнощів були: Віктор справді захопився плеканням Стасевого фототаланту. Настільки, що не втримався і показав, коли Яни не було вдома, її голі фотки з бодіартом.

– Ваааау! – банькався Стась на лілово-блакитного ельфа, що вперше в житті вигинавсь у химерних позах, і Віктор відчував щось на зразок гордовитої ейфорії, вочевидь безглуздої, але ж хіба ми не маємо права на маленькі слабини? – Вааау! І ви нікому це не показували?

– Обіцяв, – розводив руками Віктор. – Ти ж бо знаєш, яка в нас біографія. Ще й досі ню не фоткаємо, хоч і пропонують звідусіль.

– Це треба показати! – вигукнув Стась.

– Не можна, – відказав Віктор твердо, як міг. – Як модель не хоче, то не можна. Етика фотографа – то святе.

– Люди мають це бачити! Ви просто не можете ховати це від людства! Це ваш шедевр! Найкраща ваша робота!

Віктор і сам так думав, якщо відверто. Вже давно думав, давно і болісно. І ця спокуса у вигляді Стасевих вмовлянь була дуже й дуже зайвою.

– Ніколи зі мною не говори про це! – хотів гримнути Віктор; але не гримнув чомусь, а просто хитнув головою: – Не можна, кажу ж тобі.

– А десь на закритих сайтах? Де вона ніколи не буває й не дізнається? Чи на конкурс якийсь послати? На виставку? Хіба вона дивиться, що там на тих виставках?

Підступні слова Стася, його палкий погляд та рожеві щоки робили щось геть непотрібне у Вікторовій душі. Барвистий ельф з екрану наче промовляв йому – «і не думай навіть! то лиш моє й твоє!..»

– Може, й справді спитаюся в неї, – зітхнув Віктор. – Може, вона вже змінила думку. То ж коли було...

– Не треба! – аж підскочив Стась. – Не треба! Бо...

– Чому?

– Бо... як відмовить – то вже все. Вже нічого й не зробиш. А так вона, може, побачить, якій успіх, як всі тащаться... ну, ви розумієте?

– А раптом не будуть тащитись? – усміхнувся Віктор. – Раптом то тільки ми з тобою такі тащуни?

– Та як же ж не будуть! Ви ж самі розумієте! – смикався Стась.

Якийсь він був надто збуджений та рожевий.

Взагалі Віктор помічав у ньому щось непевне, знервоване, наче Стася щойно дрючили за хвіст. Але ж тут він влучив у самісіньку ціль: Віктор і справді все розумів. Ще й як.

І, доки це розуміння не накоїло ділов...

– Досить! – все ж таки гаркнув Віктор. – Сказано ні, то значить ні. Час ділом займатись, а базікати й на пенсії можна.

– Добре. А ви все ж подумайте, – кинув оцей нахаба. – Бо просто душа болить. Я ніколи ще такого не бачив. Можна іще трошки подивиться?..

***

Через тиждень він вже пройшов у фінал фотоконкурсу.

Через місяць був асистентом Віктора та мав власну клієнтуру.

А через півтора надіслав йому у телеграмі:

-- Вітаю, бачив твого Lilac Elff на девіантарті! То просто бомба! Супер, що зважився! Люди мали це побачити!..