12. Леся. Недо-Харита

Вона була скрізь.

Тобто вона померла, так. Але ж все одно була присутня в кожній миті Лесиного життя. 

Харита.

Колись Леся її обожнювала. Наслідувала в кожному русі, в кожному розвороті тіла – і навіть ходити старалася як вона, говорити її інтонаціями, дивитись її поглядом (трохи примружуючись, але щоб очі все одно лишалися широкими). Харита була для Лесі ідеалом жінки… коли це було? Цілу вічність тому – три, чотири місяці… чи все життя? Леся тоді була Лесею, маминою пусею, як з неї кепкував Шоко. А зараз вона тут, замість Харити, на її місці. Цікаво, як Харита дивиться на неї з того світу?

Якби ми зустрілися, почасту думала Леся, то – що? Що було б? Бійка? Харита сто відсотків сильніша і впевненіша за неї – настільки ж, наскільки її імідж тендітніший та жінотніший того, що з Лесі виліпив Шоко зі своїми стилістами.

І Леся усвідомлювала, що не могла не відноситись до Харити як до живої суперниці. Я проти неї ніщо, розуміла вона – і всіма силами старалася стати «що». На кожній репетиції Леся питала себе – «як це зробила б вона»?, і відповідь щоразу була – «та вже ж краще за тебе».

Що є, то є: Леся була погіршеною копією Харити.

Навіть власну відрізану косу вона сприймала як знак другорядності – мовляв, твоїй майстерності ще стільки ж рости, скільки й косі. А втім, то вже точно була фігня: Шоко жорстко тримав Лесю в новому іміджі і постійно змушував підстригатися та підфарбовувати коріння. Ноу-хау, яким він був дуже задоволений, стало прикрашання Лесиного волосся блакитним рельєфним візерунком понад правою скронею (спершу його проголили машинкою, а потім підмалювали по контурах). «Тепер ти справжня Снігова королева», втішено казав Шоко, а Леся відгавкувалася – «а раніш була фальшива?» Хоча їй самій дуже подобалося, і дівчатам з Хмельницького, і Танюха сказала «тепер ти ну просто вау». І десь на периферії блукала думка – «а що б сказала Харита?..»

Вона і досі була Лесиним вчителем. Шоко відверто змушував наслідувати їй і в танці, і в сексі: «спочатку навчися того, що вміла вона». Вони досі не виступали на публіці – Шоко готував Лесю до їхнього першого спільного шоу, яке було намічене на грудень, а до того постійно танцював з нею на закритих показах, де глядачем була його команда.

– Танцівник без глядача – труп, мертва батарея, – говорив він. – Ти можеш репетирувати хоч до посиніння, але якщо твій танець ніхто не бачить – він нікого і не зачепить. Цим він відрізняється від сексу. Харита добре розуміла це.

Леся любила і ненавиділа її. Харита була гарніша, доросліша, досвідченіша, талановитіша за неї. Леся розуміла, що Шоко вибрав партнерку «на безриб'ї», поквапившись заповнити порожнечу в своєму житті, і відчувала себе неживим шматком матерії, яка сталася в пригоді лише для того, щоб заліпити нею дірку.

Про Хариту Леся знала все чи майже все. Вона в подробицях уявляла собі її життя: задрипаний балканський хутірець, безперервна війна, яка наче й скінчилася, а насправді ні, і всі постійно десь стріляють, погрожують, грабують, гвалтують всіх, хто хоч трохи схожий на жінку... Втекти в чотирнадцять в сусідню зразково-показну Австрію, вештатися там кілька років бозна де, почати з нуля танцівницею в тих самих закладах, про які Лесі було страшно й читати, пройти крізь все, про що ви подумали, і трохи більше, аж поки не зустріти якихось потрібних людей, і вже тоді... Шоко-шоу почалося, коли Хариті було двадцять вісім, Шокові двадцять чотири. І вже тоді – спершу віденські клуби, потім Словакія, Угорщина, Німеччина, потім вже Франція і Штати, і Японія, і Україна, і увесь світ... (А їй, Лесі, вісімнадцять, і вона з нуля – одразу в дамки. Так не буває, дорогенька, отямся, чи ти не знаєш, яке воно – життя?)

І всі ці етапи Харитиної біографії Леся уявляла яскраво, наче воно було з нею. Голені обличчя папіків у клубах, відчайдушні ночі, зім'яті простирадла, чавунні ранки, травка, спроби кинути – одна, друга, нарешті й третя – успішна; виснажливі репетиції, «нарешті я вам всім покажу», шоколадний зайчик Vlad from Ukraine, що прилетів до Відня солістом шоу-балету, перші відносини не «для треба», а просто так; перший спільний танець, перший спільний виступ, перша спільна поїздка...

Єдине, чого Леся не розуміла – як Харита загинула.

Тобто вона знала, звісно, про аварію. Знала, мабуть, все, що про неї можна було знати з інтернету – але не в тім річ. Леся не розуміла, як таке могло бути взагалі: Харита – та її немає. Харита – і смерть. (І натомість – Леся в її ролі.) Така спритна, довершена, така досконала в кожному русі, в кожній деталі – і аварія. Тут щось не те, шепотів Лесі той самий голос, котрий не вміє приймати смерть. Щось не ліпиться, не сходиться дебет з кредитом, якась підстава приховалася в тій аварії, бо не може такого бути. Ось просто не може, та й годі.

Але ж то було. І Лесі чимдалі все дужче кортіло дізнатися, що ж відбулося насправді тієї ночі, коли... хоч вона й розуміла, що ніякого іншого «насправді», мабуть, і не було. Насправді було те, що Леся і так знала, і всі знали. Але ж...

Сам Шоко ніколи не говорив про Хариту, крім розборів її танцю і сексу. Лише одного разу Лесі вдалося розбалакати його – коли вона побачила, як він плаче над її фотографією, а він зрозумів, що вона побачила це, і просто піти було вже не можна.

– Як це сталося? – запитала Леся, обійнявши Шоко.

– Аварія. Машина влетіла в електробудку відразу за цим будинком. Іскра, вибух... Я не міг навіть поцілувати її, мертву, – говорив Шоко, взявши Лесю за руку. Він був вдячний їй за співчуття. – Вона була чудовим водієм, кращим за мене. Вона навчила мене водити...

Ця розмова лишила в Лесі післясмак якогось більш теплого та щемливого контакту з Шоко, ніж завжди.

І ще – стійке відчуття, наче із Харитиною аварією щось не так.