11. Яна. Вікторови роздуми

Ох і життя пішло у Віктора Приходнюка цього літа.

Сказали б йому раніше – застібав би. А радше покрутив би пальцем у скроні: чо, мовляв, несете, мудрагелі? Я зніматиму постановний гламур для глянцю? Я житиму з лисою фотомоделлю-школяркою, котра щойно була попелюшкою без обличчя, та зароблятиму на ній втричі більше, ніж на репортажах для ВВС? Ще й прикіплю до неї, як це інколи вміють старі козли? Та ще й не викисатиму з нею з ліжка, забивши на роботу? Агов, рєбят, придумайте щось смішніше, халтуру не фігачте, гаразд?

Такі чи схожі думки іноді майорили десь на периферії Вікторової свідомості, що була цілковито зайнята отим неможливим новим життям. Дивна річ: коли він був фрілансером, вільним птахом без шефів та обов'язків – його постійно допікали депресивні думки про сутність життя і таку іншу хєрню; а зараз, коли він увесь залипнув у термінах-строках-дедлайнах, вкалував на дядю та був прив'заний, наче маріонетка, до роботи, грошей і Яни, теплої пестливої Яни, що чекала його і в студії, і в ліжку, – ніколи ще він не почувався таким вільним. Саме зараз, коли він раптом потрапив у жанр, який звик презирати все своє свідоме життя, і кожної ночі ставав старим козлом, що скаче верхи на школярці (іноді бувало й навпаки) – ще ніколи він не був такий щасливий.

Може, все діло в бабках? – міркував Віктор. Бабки за це все він отримував неабиякі, і поки що все йшло на зріст. Хоча ніколи він не молився на ті бабки, як по правді. Бував він в минулому житті художником-жебраком, і вантажником, і прибиральником, і ким завгодно, і знав, що бабки – то таке діло: сьогодні є, завтра нема, а жити треба і сьогодні, і завтра, і бажано вічно.

Чи може, то все секс? Його ніколи не було у Віктора стільки... й такого. Терпкого, напівгрішного, напівзабороненого, з тьмяним присмаком чи то зваблення, чи то інцесту (бо Яна була йому в певному сенсі як донька). Віктор ніколи не був якихось нетипових поглядів на це діло і вважав, що коли здорова молода дівка кохається з тим, з ким хоче – то є абсолютно правильно і нормально; але чомусь всі ці правильні нормальні дівки, звабливі й безсоромні, коли треба, й близько не бентежили його так, як оте сором'язливе, дикувате, що прикриває сіськи простирадлом, як підійдеш до нього, називає тебе на ви і говорить з тобою як учениця чи справді донька. А ще й усвідомлення того, що це ж ти витяг її з минулого життя в оце, перетворив зі звичайної дівчини на кислотну лису істоту, химерну-гарну й потворну водночас, – ти й лише ти, і більш ніхто...

Заборонено-солодке відчуття гри з живою лялькою, цілковитої влади над її тілом, душею та життям бентежило Віктора Приходнюка, хоч він і відганяв ті думки. Яна ловила його погляд, носила йому капці та готова була голим в'юном витися, аби йому було б добре. Він бачив це та випробував кордони її покори: одного разу роздягнув її голяка на вулиці та фоткав на очах у всіх, сказавши просто, що це його дико збуджує (то була правда), – і Яна позувала, як вже вміла, чи не плачучи, а Вікторові опісля було так соромно, що він накупив їй дорогезних брюликів і обвішав ними Яну, як все ту ж ляльку. Іншого разу він попросив її про одну сороміцьку річ у сексі, і Яна відразу ж погодилася, хоч Віктор і знав, як їй таке проти шкіри. Щоправда, в неї був такий приголомшений вигляд, що він відклав своє прохання, сказавши, що – згодом, мовляв, іншим разом, а зараз він і сам не в гуморі. І справді ж – зробив це з нею за кілька днів, і Яна була вже наче не така засмучена, і навіть їй наче й було добре, але сумління гризло Віктора, водночас підохочуючи на нові експерименти над нею...

Експерименти тривали. Він змусив її зробити декілька татушок, одну з них на лисій маківці (все було узгоджено з Представником), і тепер Яна викрашалася кольоровим орнаментом на черепі. Він змусив її зробити пірсинг у пупку та на лівій ноздрі, де оселилися маленькі справжні діамантики. Він розмальовував її як цяцю, креслячи химерні візерунки замість зголених брів. Він навчився робити їй макіяж (бо ж художнику соромно того не вміти), заходячи сильно далі звичних канонів – підфарбовував їй вуха, лисину, малював візерунки навколо очей, фарбував губи в зелений, блакитний, чорний, а вії в білий чи металевий кольори. Чимдалі Яна все дужче перетворювалася з колишнього мишеняти на найкислотнішу постать відчизняного фотобомонду.

Представники вельми заохочували ці експерименти, невдовзі довіривши Вікторові Янин макіяж. За їхньою вимогою Яна мала бути завжди лисою, і Вітор щодня голив їй голову та брови. Він вже забув, якою вона була в своєму природному вигляді, і звик до неї такої – готичної, брутально-чуттєвої леді-декаданс, схожої на кицю-сфінкса. За характером Яна була повна протилежність цьому типові – відчайдушний погляд її бурштинових очей збуджував у Вікторі бурі якихось потаємних емоцій, напівбатьківських, напівпігмаліонських із диким збудженням впереміш. Він неодноразово думав, яке то щастя, що Яна повнолітня – бо недолітком вона бентежила б його ще дужче. Янині вісімнадцять, до речі, були показником відносним та прозорим – у мейку, при повному параді на зйомках вона була зрілою вампессою, а в ліжку – звабленим цуценям, відданим та невинним попри всі сороміцькі ініціативи Віктора.

Його сумління свербило тим дужче, чим більше у Яни накривалося мідним тазом все, що не стосується модельної кар’єри. За ЗНО вона отримала дуже й дуже середній бал, хоч і сиділа, було діло, за компом, щось там твердячи, і Віктор навіть декілька разів ганяв її і до школи (довелося купити перуку), і за підручники. Але то все було курям на сміх, бо ж яка школа, які підручники, люди добрі, коли отакі діла? Яке ЗНО, коли попереду відповідальний показ, а ми були тільки на двох уроках дефіле й ходимо... ну, взагалі ж то непогано ходимо, але ж це відповідальний момент, тре буть на висоті, бо судитимуть з того, що бачать. І яке там ЗНО, коли такі оченятка, і такі грудоньки дибом, і так спинка гнеться? Яке ЗНО, коли штанці спереду ледь не лускаються? От яке, га?