7. Яна. Ранок супермоделі

В бурхливому житті Віктора Приходнюка було чимало божевільних днів та ночей. Чечня, Сірія, Майдан, АТО...

Щоправда, тієї ночі з Яною йому здавалося, що нічого божевільнішого з ним ніколи не було - та вже й не буде. Але наступні дні виявились ще божевільнішими. Божевільною була вже сама Вікторова робота над обробкою світлин, коли він підхопився в остраху, що проспав бозна скільки, побачив, що насправді спав три години, сходив подивився на фарбовану Яну, що мирно сопіла собі на дивані – та пірнув у відбитки тієї неймовірної ночі, що лишилися на флешці його камери.

Інколи він поглядав на годинника, дивувався, що вже минула година, чи дві, чи три, згадував про поїсти, непокоївся про Яну, котра все спала, – і знов пірнав з головою в їхній нічний experience. Взагалі-но він відносився до обробки світлин, як і більшість репортерів – «що ж поробиш, треба», але тут вперше (скільки вже отих «вперше»!) – вперше шкодував, що так мало в цьому вміє. Адже те, що приїхало зі студії на флешці, було варте найбільшого.

Він отямився, лише коли доробив останню замовлену світлину.

Яна спала. Віктор поміркував, чи не погано це, чи не час щось вдіяти, і майже наважився потрусити її за плече, але відчув таку голодуху, що ледь доповз до холодильника та й вижер його чи не вщент.

Потім він взявся за бонус – оголену Яну. Це було...

Віктор просто скиглив вголос, як вовкулака на Місяць, від того, що нікому ніколи це не покаже. То був абсолютно не його жанр, не його стиль, не його ситуація, не його типаж, не його все, – і то були найкращі світлини його життя. Він бачив це і ззовні, і з середини – і очима, і серцем. «А може...» Але ні, ніяких «може». Ти ж бо мужик, чи ти хто, слово тримати вмієш? Уй, дідько, трясця тобі в...

З ним вже балакав представник бренду, який щойно отримав світлини. Він висловив своє стримане “так, дякую, нам підходить” і одразу ж переказав решту гонорару для нього та Яни (Віктор знав, що це означає: “я в захваті і не хочу показати цього, аби ти не загнув ціну”).

Якраз на цій мажорній ноті з кімнати вийшла Яна. То було ефектно: різнокольорова, з очима на півголови, з подушкою в руках.

– Привіт! – кинув їй Віктор. Дуже схотілося обійняти її, химерну та лису, розчавити в обіймах... але він просто підвівся їй назустріч. – Привіт, чудо-юдо! Ти проспала дев’ять годин і зараз вже вечір, ти в курсі? А в мене гарні новини для тебе!

Коли Яна почула, скільки в неї тепер грошей, вона ледь не сіла на підлогу, хоч і знала завчасно (але, мабуть, не вірила).

Дзенькнуло повідомлення.

– “Пропонуємо Яні стати обличчям нашого бренду”, – прочитав Віктор вголос. Зупинився, перезирнувся з Яною і прочитав ще раз, повільніше: – “пропонуємо стати... обличчям бренду. Також вам пропонуємо річний контракт. Якщо вам та Яні цікаві ці пропозиції...”

***

– Ось так буває в житті, – промовляв Віктор за вечерею (чи для Яни то був сніданок?). – Отакий в тебе цікавий сьогодні ранок, Яно. У справжньої супермоделі він настає о сьомій вечора.

– Це щось неймовірне, – затуляла Яна рукою очі. – Я не вірю, це все сон, я наче сплю. Я коли прокинулась, то подумала: ну ось, такий гарний сон, і зараз знов буде мама, і школа, і... і дивлюся – а навколе все таке! І руки в мене сині, – сміялася вона, виставляючи руки кольору морських глибин. – І думаю: невже не сон, невже... і все одно не вірю!

Вона сміялася й говорила, говорила й сміялася, і робила фейспалм, і виблискувала очима, і була геть несхожа на Яну, що її знав Віктор, і зовсем не через лису голову та фарбу на тілі.

– Це все ви! – раптом встромила вона в нього той самий погляд. – Ви якийсь чарівник, ви... Я так вдячна вам! – Яна підхопилася й повиснула в нього на шії. Віктор скам’янів. – Спасибі вам велике, – обіймала вона його, дихаючи у вухо. Від неї пахнуло акрилом – терпкий запах, що його Віктор любив ще за часів студентства. – Спасибі! – і так само раптом відсахнулася геть.

– Та ну тебе, – неслухняним голосом кинув Віктор. – Сідай бо й їж.

Присоромлена Яна певний час їла мовчки. Панувала ніякова тиша, і Віктор вдихнув, щоб щось сказати, але Яна почала одночасно з ним:

– Сер... серйозно. Як я можу віддячити вам?

Раптом Віктору спала на думку химерна річ. Спершу він відігнав її, але потім спитав себе “а чом би й ні? Маю право...”

– Ти справді хочеш віддячити? – спитав він. – Тоді... тільки не зрозумій мене якось не так, добре? Просто я дуже хочу ще побачити свою роботу...

– А що зробити? – спитала вона.

– Я не сказав? Можеш... еее, роздягтися і побути без одягу? Зовсім, – уточнив Віктор. – Як учора, – щоб вже остаточно було ясно.

Яна трошки повагалася і стягнула з себе все, відкривши розкішну статуру, розписану Віктором.

– Ви ж це... ви просто хочете... – позирнула вона йому у вічі.

– Так! Звісно! Просто хочу бачити свою роботу. Для фотографа тіло – то просто матеріал, ти ж розумієш, – брехав Віктор. – Ну ось. Так значно краще, дякую.

– Я не хочу це змивати, – оголена Яна стояла перед дзеркалом. – Не хочу знову стати отією. Не хочу бути собою. Хочу завжди бути такою. Скрізь, і з вами, і в школі, і на зйомці...

– Не кажи дурниць. Яно, то була ти. І зараз теж ти. Оце справжня ти, а не... – Віктор хотів сказати “а не оте затюкане мишеня”, але вчасно схаменувся: – а не ота нещасна дівчина, котру ти пам’ятаєш. Просто ти повірила в себе, і все. Стривай-но...

У Віктора всю розмову було відчуття, наче він щось не помітив чи забув. Щось суттєве, таке, що аж ніяк не треба не помічати. І зараз він раптом второпав, що це:

– Стривай. Ти кажеш “в школі”? Ти ще ходиш у школу? – питав Віктор, хоч і знав.

– Так. Одинадцятий клас.

– І що, в тебе ці всі... ЗНО?

– Так.

– І... ось просто зараз? Через місяць?

– Угу.

– А ти готова? Готуєшся?

– Ну...

Яна дивилася на нього, опустивши голову.