Зблизька прибулець виглядав точнісінько так само, як і здалеку: освітлений рівним, не дуже яскравим жовтим світлом тулуб, рухомі коричнево– чорні вузли та плями. Прибулець, коли вони пішли до нього, зупинився, завмер, знову став скидатися на суцільну брилу. Майданчик у нього під ногами, як і раніше світився жовтим. Він не змінювався, ніщо на його поверхні не з'являлося. Трава, ґрунт, каміння – все довкола вкрилося білою, як пух, речовиною. З– під самого майданчика то в одному, то в іншому місці сочилося бліде світло.
Ніби під ним щось було, окрім землі. Кейн і Неш підійшли до майданчика зовсім близько і зупинилися вдвох, трьох кроках від його сяючого краю. Кейн на те, що відбувалося, все ще реагував доволі в'яло, зате Неш, поки вони йшли, вся змінилася: була надзвичайно сповнена бадьорістю та енергією. Мнучи рукою поділ своєї вечірньої сукні, вона то поривалася підійти до прибульця впритул, то навпаки розвернутися і втекти від гріха подалі. У ній боролися протилежні почуття і бажання, але вона не зробила ні того, ні іншого.
Стояла на одному місці і широко розплющеними очима буквально всотувала в себе усе, що бачила. І вона, як і будь– яка нормальна людина, глибоко в душі не вірила, що це прибулець, справжній прибулець!
Жадібно його розглядаючи, вона вважала, що в освітлений лампочками ящик заліз якийсь дивак і з якоюсь метою розігрує їх. Ну, а те, що вона спочатку сприйняла його за прибульця, легко пояснюється: вечірка, випивка, нарешті прагнення, можливо, навіть несвідомо бажання побачити один раз у своєму житті дійсно щось незвичайне, казкове, таке, від чого подих забиває у грудях.
Ось вона і піддалася спонтанному бажанню сприйняти дійсне за бажане. І в той же час вона відчувала, що щось негаразд. Плавлячи ґрунт і перетворюючи траву на декілька десятків метрів довкола у витягнуті, срібні нитки жовтий майданчик поновив свій ріст.
«І корабель...Як пояснити це?» – думала Неш.
Одним своїм краєм майданчик вперся у великий камінь. Розгоряючись, він наливався зеленим світлом. Потім, ніби шматок масла на гарячій пательні, почав плавитися, провалюватися крізь землю. Коли камінь зник, майданчик витягнувся вперед ще на півметра, повільно розвернувся. Тепер прибулець йшов до свого корабля. Лівою рукою він кликав їх за собою, і вони підкорилися. Легко та без опору.
«Всім же відомо, що прибульці існують тільки на екрані та у коміксах, – міркувала Неш, – тоді чому я іду за ним, ніби прив'язана?»
Вони йшли під кораблем, він нависав над ними велетенським сяючим куполом. Прибулець не говорив, не вимовив ані звуку. Крок за кроком він наближався до невідомої людям мети. Раптом прибулець безслідно зник разом зі своїм майданчиком, а в нижній частині корпусу корабля з'явилася біла, сяюча лінія. Зсунувшись трохи вбік, вона розвернулася у смугу завширшки три метри. Одночасно в повітрі з'явилися жовті сходинки. Вони піднімалися на борт палаючого громаддя. Неш перша здогадалася, що це таке.
– Сходи, – сказала вона, не повертаючи голови.
Кейн, котрий стояв за її спиною, промимрив щось у відповідь. Думки в нього у голові, як і раніше, обривалися, відчуття нереальності того, що відбувалося, посилювалося. Він хотів лише одного, щоб усе це якнайскоріше закінчилося.
Він не знав, що саме, тому що втратив здібність до аналізу та раціонального мислення, але, відчуваючи якийсь підсвідомий тиск, котрий мучив і не давав спокою, мріяв позбутися його.
Неш повільно почала підніматися. Ні, вона не боялася, лише остерігалася зробити невірний крок і боялася висоти. Сходинки по– справжньому висіли в повітрі, і нічого, за що можна було б вхопитися руками, вона не бачила. Поклавши ногу на першу сходинку, вона зависла за десять сантиметрів від ґрунту. Кейн обернувся. Ковзнувши поглядом по вогнях далекого міста, він побачив те місце, де вони вперше зустріли чудернацьку істоту.
«Прибулець... Мені навіть смішно вимовляти це слово, але я вимовляю. І мене це чомусь не смішить», – подумав він.
Засохле дерево почорніло і більше не світилося жовто– рожевим вогнем. На місці майданчика залишився прямокутний блакитний слід. Він світився, і трава, яка росла обабіч, почорніла. Трохи подивившись на блакитну смугу, Кейн перевів погляд на свою машину. Вона показалася йому чужою і далекою. І йому зовсім не шкода було її залишати.
«Украдуть», – байдуже подумав хлопець, знову повертаючись обличчям до корабля.
Неш була вже на горішній сходинці цього незвичайного трапа. Її зустрічав прибулець, який невідомо як опинився там раніше за неї. Прибулець не говорив і все ще пересувався дуже повільно. Не бажаючи залишати дівчину саму, Кейн швидко, майже не дивлячись собі під ноги подолав решту сходинок і зупинився позад неї.
Неш, не обертаючись, віднайшла його руку і стисла у свої долоні. По хвилі, жовті сяючі сходинки, по яких вони щойно піднялися, звернулися у світлі нитки, а овальний отвір зсунувся, злився із рештою частин корпусу. Шлях назад було відрізано. Прибулець теж кудись звіявся. Вони були полишені на самих себе. Миттєво отямившись від нав'язаного їй запаморочення, що позбавляло її волі, Неш швидко запитала:
– Кейне, де ми? І куди подівся той світлий хлопець? Пішов? – вираз її обличчя був такий, ніби її вночі сонну перенесли із затишної квартири в дикі джунглі, посадили на гілку якого– небудь баобаба, де вона і зустріла ранок.
– Ну, – Кейн засунув руки в кишені штанів, але сигарет там не було. Він вилаявся, оглядівся.
Приміщення, в якому вони знаходилися, освітлювалося м'яким, жовтим світлом. Він заколисував і наганяв дрімоту. Жовті стіни світилися, і в них були помітні якісь багряні закутки, котрі ділили усе приміщення на сектори.
То там, то тут на гладкій поверхні стін з'являлися і відразу зникали темні випуклості.
Але так було не всюди: жовті стіни нашаровувалися, зсувалися, ковзали в товщі інших стін. І все діялося без жодного звуку, як уві сні. Кейн мусив навіть заплющити очі від різноманіття барвів і незвичайних відтінків, а головне – їх незвичного поєднання. У нього мерехтіло в очах. Неш несміливо зробила крок усередину.