Якщо ви зараз сидите в м’якому кріслі на якійсь орбітальній станції сектора Аграфов, п’єте цілком пристойну каву з харчового синтезатора і думаєте, що я з пелюшок мріяв про зірки — доведеться вас розчарувати. У 1973 році, коли я з’явився на світ у старому одеському дворику неподалік від Нового ринку, найвищим об’єктом моїх прагнень була верхня полиця буфета, куди мама ховала шоколадні цукерки «Гуллівер» до свят.
В Одесі мого дитинства взагалі не було прийнято задирати голову надто високо. Занадто багато цікавого відбувалося прямо під ногами. Мій дід Мойсей, людина тиха, майстерна й до крайності незворушна, казав мені так:
— Аркашо, запам’ятай на все життя: на базарі немає поганих людей. Там є ті, хто не вміє рахувати решту, і ті, хто рахує її з фантазією.
Поки мої однокласники наприкінці вісімдесятих склеювали пластикові моделі літаків і серйозно готувалися вступати до політехнікуму, я зачитувався зовсім іншою літературою. Класики марксизму у нас у шафі, звісно, стояли — здебільшого для того, щоб підпирати прогнуту полицю з консервами. А під подушкою в мене лежав зачитаний до м’яких кутів томик О. Генрі з оповіданнями про «благородного шахрая» Джеффа Пітерса, поруч із ним — Ільф і Петров та стара підшивка «Крокодила» з фейлетонами про всяких шахраїв.
Особливо мене захоплював Джефф Пітерс. Людина без копійки за душею, без кастета в кишені, з одним лише знанням людської слабкості змушувала цілком серйозних громадян добровільно розлучатися з грошима. І зауважте — без жодного синця. Мою мирну душу завжди корчило від грубої сили. Навіщо бити людину по голові, коли їй можна просто продати красиву надію?
А тут якраз настав дев’яностий рік, а за ним — той дивовижний час, коли стара країна потихеньку розходилася по швах, нові правила ще ніхто не написав, і в головах у людей гуляв такий веселий протяг, що хоч вітряк став. По телевізору на всю країну наливали воду й розсмоктували шви, заводи переходили на госпрозрахунок, а вчорашні інженери раптом виявляли, що їхні дипломи важать менше, ніж порожня склотара.
Свою першу самостійну аферу я провернув у дев’яносто першому, одразу після школи. Почав скромно — допоміг сусідові дядькові Віті, токареві з оборонного заводу, який потрапив під горезвісну конверсію. Дядько Вітя приніс з роботи дві фанерні скриньки якогось абсолютно мирного неліквіда: маленьких запаяних скляних ампул із синюватим кристалічним порошком — чи то індикатор вологості для приладів, чи то заготовка під щось лабораторне. Продати їх він намагався півроку і вже збирався висипати все на клумбу.
— Дядьку Вітя, — сказав я, поправляючи батьківський вельветовий піджак, — ви пропонуєте людям хімію. А людям зараз не потрібна хімія. Людям потрібно, щоб голова не боліла від погоди.
Через два дні неподалік від Привозу, на тихому куті, де зазвичай торгували насінням і домашнім сиром, з’явився охайний складаний столик із білою серветкою. На серветці лежали ампули, а поруч стояла надрукована на друкарській машинці табличка: «Кварцово-магнітний стабілізатор геопатогенних зон (експериментальна партія НДІ)».
Ці ампули розійшлися за три дні. Причому купували їх не якісь темні старенькі, а цілком освічені люди: лікарі з сусідньої поліклініки, бухгалтери, пара солідних товаришів із ще не до кінця розпущеного виконкому. Один навіть повернувся наступного дня за другою ампулою — сказав, що після першої в квартирі «дихати стало легше». Я того вечора довго дивився в стелю й думав: адже я ж майже ні слова не збрехав! Напевно, вони й справді колись фігурували у відомостях якогось НДІ, і кристал там усередині, найімовірніше, був схожий на кварц. А те, що від них повітря стає свіжішим — так це від віри в науку, вона в ті роки творила дива.
Дядько Вітя чесно віддав мені половину виручки, і я зрозумів: в одній Одесі мені тісно. Тут народ сам собі режисер, тут кожен другий здатний перепродати тобі твою ж історію з націнкою за художнє читання. Потрібен був простір. І я поїхав по країні — тим більше що потяги ще ходили добре, а в кишені вже дзвеніла невелика, але впевнена сума.
Господи, які це були міста, який живий, божевільний і по-своєму добрий час!
У Харкові в дев’яносто другому році я познайомився на «Благбазі» з маленьким швейним кооперативом. Хлопці закупили задешево партію бракованої вовни — колір вийшов якийсь безглуздий, брудно-бузковий — і пошили дві тисячі в’язаних шапок із довгими козирками, які стирчали вбік, як вуха у спанієля. Кооператор уже готувався топити ними буржуйку, але ми придумали їм нову біографію. Шапки пішли з прилавків як «обмежена партія за ескізами польських альпіністів — з анатомічним козирком від бічного високогірного вітру». Через тиждень пів-Харкова ходило в цих бузкових шапках, причому чоловіки з важливим виглядом повертали козирок строго на північ.
У Києві в дев’яносто четвертому — коли всі були мільйонерами завдяки паперовим купоно-карбованцям, а пачка грошей у кишені за об’ємом дорівнювала буханці хліба — я допоміг одному приятелю розвантажити склад, забитий коробками страшенно гіркого кримського трав’яного збору. Пити його просто так було неможливо: обличчя скручувало так, ніби ти поцілував лимон разом із шкіркою. Ми не стали вигадувати дурниць про елітний чай. Замовили найпростіший гумовий штамп, пересипали траву в грубі паперові пакети й пустили в продаж на Подолі з написом: «Монастирський збір № 4. Вживати строго по половині чайної ложки після важких думок і перегляду новин». Купували на ура — часи були напружені, а смак такий суворий, що відразу вірилося: річ справді цілюща.
А найбільш зворушливий випадок трапився в Мінську в дев’яносто п’ятому. Тихе, чисте, дивно спокійне місто, де вже були в ходу місцеві «зайчики», а люди якось ще зберігали радянську звичку вірити друкованому слову. Мене туди занесло у справах до знайомого експедитора з однієї торгової бази, у якого застрягло кілька піддонів пересоленої балтійської кільки пряного посолу. Їсти її ложкою було неможливо — сіль хрустіла на зубах, як пісок на Ланжероні. Ми не стали нікого обманювати. Просто домовилися з парою пивних кіосків на околиці й фасували ту саму кільку в дрібні пергаментні кульки під виглядом «спеціального калінінградського соління для справжніх поціновувачів живого пива». На пиво народ накидався охоче, до вечора кіоски робили подвійну касу, а вдячний експедитор три дні годував мене такими дерунами зі сметаною, що я ледь вліз у зворотний поїзд.
#453 в Фантастика
#657 в Різне
#413 в Гумор
співдружність eve online, космос пригоди гумор, космічні пригоди
Відредаговано: 17.11.2026