ГАЛАКТИЧНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
1
Я повинен був віднести цю газету ще тиждень тому. Казали, що місцеве видавництво переживає дефіцит Бог зна чого, тому зачиниться скоро після того, як вийде остання тижнева преса. Все пішло шкереберть, тож тепер силуетно підтиратимуся нею на іншій планеті.
Привіт.
Я — Відрадний. Так, той самий. Ні, я не радий опинитися у такій ситуації, як зараз, та ніхто мене не питав.
Зазвичай патрульні з Організації Острівних Всесвітів допомагають мандрівникам, які на власне горе загубилися серед мільярдів зірок — я також сподівався, що хтось побачить неавторизований сигнал, а отримав лише дулю з маком і тайфун зі штурханів.
Добре, досить гомоніти. Часу поговорити вдосталь, зважаючи на те, що я застряг десь не-знаю-де, але дуже далеко.
«Пам’ятай, що буфовали не полюбляють компанії,
тож будь обережним у своїх мандрах. Ми всіляко спробуємо
тебе врятувати, та бажано уникнути такої потреби. Фернштейн?»
Майстер Ґраспейр Телебіт
Хто взагалі дотримується порад? Особливо журналісти! На Землі, де я виріс, цю професію так і називають, а в ООВ, яка поєднує багато планет, ми — Вісники з великої букви, бо хто ж інакше ризикуватиме життям заради донесення інформації? Власне, через робочі обов’язки я й опинився серед агресивних буфовалів, котрі, щойно побачивши космічний корабель, обурено завередували.
Кільканадцять створінь, яких важко назвати гуманоїдами, товпилися навколо утвореного від ударної хвилі кратера. Посередині, загорнутий у сморідний дим, стояла «крихітка Ісіда»: з пташиними крилами замість пустого металу, охайно виведеними буквами, що у перекладі означали «ВЛАСНІСТЬ ООВ: БЕРЕЖІТЬСЯ» й мали б переконати розбійників глухо пролетіти далі. Працювало, на диво, добре.
У тих буфовалів, що стояли найближче — яскраво-помаранчеві очі із страхітливими зіницями. Дивилися вони так, ніби у моменті чи пострибають звідсіль, чи то відкусять комусь голову гострими як леза іклами. У більшості проглядалося нескромне пивне пузико. Я не засуджував. Сам через таке проходив.
Помітивши, як зі шкіри одного громадянина сповзла крапля нелюдського, а від того ще відчутнішою на «цілющі» аромати поту, я захотів додому. Вже.
— Хлопаки, ну я ж недоторкана особа! Ну шо се воно значить «за ґрати його»? Ми тут всі неосвічені, чи-чи як воно?
— Що він каже? — спитав охоронець у перекладача.
Згаданий перекладач записував мій голос на вельми дивний пристрій, що скидався на такий собі образ перших «Walkie-Talkie» з далеких 40-х. Не подумайте, я не такий старий — просто досвідчений. Стріляна птаха, як то кажуть. Під час навчання в університеті й не таке доводилося до рук брати.
— Щось техніка… Барахлить, — пробуркотів він.
Я мовчав, прислухаючись та інтуїтивно розуміючи кожне слово. Вісники можуть не зубрити тисячі мов одночасно, оскільки після випробувального строку видаються безкоштовні купони на операцію зі вживлення адаптеру — це механізм автоматичного синтезу мовлення, що дозволяє працівнику цілком сконцентруватися на завданні, а не страху помилитися.
— Тоді зроби так, щоб вона запрацювала! Ти що, вчора народився?!
— Ну… Позавчора, сер.
Я ледве не всикався зо сміху!
Стримувати усмішку ставало так важко, що довелося відвернути голову, намагаючись виглядати дуже зацікавлено у потертому асфальтному покритті. Точніше, воно було не асфальтним, та я гадки не маю, як воно насправді називається. У них тут цілий арт-хаус з інопланетних матеріалів, імпортованих з більш економічно розвинутих світів, а Вісника — та ще й якого! — вони чомусь вирішили заарештувати!
Незрозуміло тоді, в чому їхня розвинутість, і чому я мав би летіти сюди бозна скільки задля просвітлення, а в результаті став ворогом народу.
Врешті-решт здався:
— Пробачте мені, — я почав старанно вимовляти кожне слово, — я не несу загрози буфовалам.
Молодик-лінгвіст струснув псевдорацією, й наступної миті охоронець спокійно видихнув, почувши знайомий піск.
«Я переб’ю всіх буфовалів!» —пролунали вулицею роботизовані слова галімого ШІ.
— Що?! — я аж підскочив на місці, хоча сторож, цей зелений Цербер й досі утримував мене за зап’ястки. — Та ні ж! Брехня!
«Ви брехливі скоти!»
— Ведіть його швидше, — попросив перекладач.
— Вже!
— Та годі! — кричав я. — Гей, жабо, відпусти мене!
Щойно мені прилетіло по маківці важким кулаком, що його вкрито неприємною на дотик шорсткою плівкою, довкола майже миттєво потемнішало. Ноги враз стали желейними, як ото бабусин кисель… Чекайте, дурня якась.
Останнє, про що я встиг подумати, було: «Чому у них дерева, як батони?»
Десь на космічній станції «Дзиґа» паніка кульгала так повільно, що ніхто й не думав про неї. Інженери поверталися на місця у здоровезних майстернях після довгоочікуваного відпочинку, організуючи працю роботів. Тут наймалися виключно найкращі техніки Острівних Всесвітів, прискіпливо обиралися за допомогою IQ-тестів й перевірок на дотримання трудової етики. Щодо останнього, то мало хто знав при подачі заявок, що етика тут максимум на словах використовується, а так вчені вільні здійснювати політ фантазії.
Майстер Ґраспейр побачив, що мікрочіп одного з Вісників заблимав червоним, проте не звернув уваги: таке траплялося занадто часто, щоб бігти на допомогу кожному — зазвичай то були легкі запаморачення після невдалого приземлення.
Він сидів у кріслі, яке автоматично чухало спину, й насолоджувався академічними звітами з відділу безпеки тисяча дев’ятої патрульної зони. Який смак! Лише кілька малих пограбувань піратами, що тепер, побиті силою ООВ, сиділи у нещодавно модифікованих кріокамерах, та непомітні зміни у розташуванні непріоритетних об’єктів спостереження.