Розділ 17. Суджений

Я не спала майже до світанку. Щоразу, коли заплющувала очі, переді мною знову з'являвся лабіринт. Кам'яні стіни. Чорне полум'я. Кров на старому символі. І голос.

"Наша зустріч обов'язково відбудеться, маленька фурія".

Я різко розплющила очі.
У кімнаті було темно. За вікном ледь починало світлішати.
Кілька секунд я просто лежала, дивлячись у стелю. Потім повільно сіла.
Ні.
Чекати більше не можна.
Я потяглася до сумки, що стояла біля ліжка, і дістала обидва сувої.
Перший. Той, що я шукала стільки років. Той, заради якого проникла до будинку Арденів. Той, заради якого вийшла заміж за Рейнара.
І другий. Знайдений у схованці під Імперською ареною.
Я поклала їх поряд.
На перший погляд, вони виглядали як дві частини одного стародавнього документа. Але коли я розгорнула їх повністю, символи по краях почали повільно світитися.
Слабко.
Майже непомітно.
Я затримала подих. А потім краї двох сувоїв почали стикатися.
По кімнаті пройшла хвиля магії. Полум'я свічки здригнулося. Повітря стало щільніше. І давні символи почали змінюватись.
Я нахилилася ближче.
Рядки, які раніше були приховані, поступово проступали на пергаменті.
Моє серце забилося швидше.
Я почала читати. Спершу повільно. Потім все швидше. Поки не завмерла.
— Ні…
Я перечитала рядок. Потім ще раз. І лише після цього зрозуміла, що прочитала правильно.
У сувої йшлося про те, що стародавню істоту, що знищила рід фурій, не можна вбити звичайною магією. Її не можна було спалити. Не можна було знищити мечем. Навіть кров фурії не могла остаточно зупинити її.
Істоту можна було лише запечатати.
І для цього була потрібна кров двох людей.
Фурії. І її судженого.
Я повільно опустилася назад на ліжко.
Суджений.
Я знала це слово. Воно зустрічалося у старих легендах. Але завжди вважалося частиною давніх казок. Вважалося, що коли рід фурій опиниться на межі зникнення, з'явиться людина, чия кров буде пов'язана з долею. Людина, здатна доторкнутися до спадщини фурій. Людина, яка зможе пройти туди, куди не зможе увійти ніхто інший.
Я подивилася на сувій.
Наступний рядок світився яскравіше за інші.

«Лиш кров фурії і кров судженого здатні знову зімкнути печать».

У мене похололи пальці.
Я згадала лабіринт. Схованку. Другу частину сувоя.
Я пам'ятала кожну мить.
Як я зупинилася перед постаментом. Як камені почали валитися. Як Даміан, навіть не поставивши запитання, стрибнув через тріщину. І просто взяв сувій.
Без болю.
Без захисту.
Без опору магії.
Я повільно заплющила очі.
— Даміане…
Він був єдиною людиною, яка змогла доторкнутися до сувоя.
Я не просила його перевірити захист. Не пояснювала, що то за пергамент. Він просто взяв його. І нічого не сталося.
Серце забилося швидше.
Ні.
Це не могло бути збігом.
Занадто багато збігів вже сталося останніми днями.
Я знову глянула на текст.
Далі йшов опис обряду. І я майже відразу відчула, як усередині все стислося.

«Кров фурії та судженого прокинуться лише тоді, коли…»

Рядок обривався.
Я насупилась.
Перевернула свиток. Провела пальцями по краю. Але частину пергаменту було пошкоджено. Начебто її навмисно знищили. Або ...
Я придивилася.
Ні.
Це не було схоже на звичайне ушкодження. Хтось випалив кілька рядків магією. Дуже давно. Так давно, що навіть слід магії майже зник.
Я спробувала поновити текст. Безрезультатно.
Провела долонею над пергаментом. Нічого.
Використовувала кров. Символи спалахнули. Але ушкоджена частина залишилася порожньою.
Я поволі відкинулася назад.
Чудово.
Просто чудово.
Я нарешті знайшла відповідь. Знайшла другу частину сувоя. Дізналася, що давню істоту можна зупинити. І навіть зрозуміла, хто є судженим. Та не знала головного. Як саме активувати силу нашої крові.
Я стиснула край сувоя. А потім зненацька посміхнулася.
Схоже, вибору я більше не мала. Я маю розповісти Даміану правду.
Усю.
Ну… Майже всю.

* * *

На той момент, коли я дісталася до табору Чорних грифонів, сонце вже піднялося над горизонтом.
Табір жив своїм життям. Хтось тренувався. Хтось збирав речі. Хтось обговорював учорашнє випробування.
Я помітила Торіана біля входу до одного з наметів.
Він побачив мене і насупився.
— Ти виглядаєш так, наче не спала.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— А я вирішила, що ти намагаєшся бути милим.
— Тоді мені потрібно терміново звернутися до лікаря.
Я пройшла повз нього.
— Деміан де?
Торіан відразу став серйознішим.
— У штабі.
— Один?
— Зараз - так.
Я кивнула.
— Чудово.
— Аманда.
Я зупинилася.
Торіан глянув на сувої в моїх руках. Я надто пізно зрозуміла, що не сховала їх.
— Це пов'язано із лабіринтом?
— Так.
— І ти збираєшся розповісти Даміану?
Я подивилася на нього.
— Так.
Він кілька секунд мовчав. А потім несподівано сказав:
— Правильне рішення.
Я підняла брови.
— Ти зараз мене здивував.
— Не звикай.
— Вже чула цю фразу.
— Від Даміана?
Я посміхнулася.
— Можливо.
І, не чекаючи нового запитання, попрямувала до штабу.

* * *

Даміан сидів за столом. Перед ним лежали якісь документи. Але, судячи з виразу його обличчя, вони зовсім його не цікавили.
Він підвів голову.
— Ти рано.
— Ти теж.
— Я взагалі не лягав.
Я зупинилася навпроти нього.
— Схоже, це стає у нас традицією.
Він глянув на сувої. І одразу став серйозним.
— Що це?
Я повільно поклала обидва пергаменти на стіл.
— Причина, через яку я опинилася в будинку Арденів. - Даміан завмер, я продовжила: — Причина, через яку я хотіла потрапити у східне крило.
— Амандо ...
— І причина, через яку вчора лабіринт мало не поховав нас усіх під собою.
Він повільно відкинувся на спинку крісла.
— Ти певна, що хочеш розповісти?
Я подивилася на нього.
— Ні.
Він посміхнувся.
— Чесно.
— Але повинна.
Кілька секунд я мовчала. А потім почала говорити.
Я розповіла йому про фурій. Про свій рід. Про те, що сила, яку я приховувала все життя, була просто рідкісною магією.
Про чорне полум'я. Про магію крові. Про крила, які з'явилися за моєю спиною в лабіринті.
Даміан не перебивав. Не сміявся. Не дивився на мене як на божевільну. Він просто слухав. І чомусь від цього, говорити ставало складніше.
Коли я закінчила, у кімнаті повисла тиша.
Я чекала.
Запитань.
Недовіри.
Чого завгодно.
Але Даміан лише повільно провів пальцями по краю столу.
— Отже, фурії справді існували.
— Так.
— І ти одна з них.
— Остання.
Його погляд змінився.
— Ти впевнена?
Я подивилася на сувій.
— Тепер уже ні.
Він нахилився ближче.
— Що це означає?
Я розгорнула другу частину пергаменту. Знайшла потрібний рядок.
— Тут йдеться про судженого.
Даміан прочитав текст.
— Про людину, чия кров разом із кров'ю фурії може запечатати давню істоту.
— Так.
— І?
Я звела погляд.
— І я гадаю, що це ти.
Він кілька секунд дивився на мене. Потім на сувій. Потім знову на мене.
— Чому?
— Тому що ти дістав його.
— Сувій?
— Так.
— І що?
Я насупилась.
— Даміан.
— Аманда.
— Ти не розумієш.
— Тоді поясни.
Я повільно видихнула.
— До нього не могла доторкнутися звичайна людина.
Він замовк.
Я продовжила:
— У схованці був захист. Магічний. Пов'язаний з кров'ю фурій. Я відчула його. Але ти просто взяв сувій.
— Я тебе рятував.
— Я знаю.
— І?
— І це означає, що магія дозволила тобі взяти його.
Даміан знову глянув на давні символи. На цей раз уважно.
— Суджений.
— Саме так.
— Звучить не надто весело.
— Повір. Мені також.
Він посміхнувся.
— І що тепер?
Я вказала на пошкоджену частину.
— Ми не знаємо.
Його посмішка зникла.
— Чому?
— Тут була написана умова.
— Яка?
— Не знаю. - я повернула сувій. — Текст пошкоджений.
Даміан насупився. Кілька секунд він розглядав порожню ділянку. Потім підвів на мене погляд.
— Тобто, десь існує стародавня істота, яка знищила твій рід?
— Так.
— її можна зупинити лише за допомогою нашої крові?
— Так.
— Але ж ми не знаємо, як активувати цю силу.
— Саме так.
Він замислився.
Я чекала.