Розділ 16. Обіцянка з темряви

Я стояла нерухомо.
Голос пролунав знову.
— Я чекав на тебе, маленька фурія.
Цього разу ніхто, окрім мене, не відреагував.
Даміан продовжував дивитись на темряву. Рейнар тримав руку піднятою, готовий будь-якої миті випустити блискавку. Люціан напружено оглядався на всі боки.
А я…
Я не могла поворухнутися. Тому що цей голос не просто пролунав у лабіринті. Він проникнув у мене. У кров. На згадку. Немов щось давнє, що спало під Імперською ареною, раптом розплющило очі і тепер точно знало, хто я.
Камінь над нами тріснув. Зі стелі посипався пил. Потім униз упав перший уламок.
— Думаю, нам час іти, - спокійно зауважив Люціан.
У цей момент праворуч звалилася частина стіни.
— Дуже гарна думка, - погодився Даміан.
Я все ще дивилася на темряву. На місце, звідки долинав голос. Мені хотілося зрозуміти. Побачити. Дізнатися, хто саме розмовляв зі мною. Але це було безумством. Я чудово це розуміла.
Сувій у моїй кишені обпікав шкіру. Друга частина лежала на кам'яному постаменті. Я зробила крок до неї.
— Ворон. - Рейнар вимовив моє ім'я, тепер уже цілком свідомо.
Я завмерла. Поволі повернула голову. Він дивився прямо на мене. Даміан також.
Люціан насупився.
На кілька секунд навіть лабіринт, що руйнується, перестав існувати.
— Що? - тихо спитала я.
Рейнар насупився. Наче тільки зараз зрозумів, що сказав.
— Я ...
Черговий удар струсонув підлогу. Камінь між нами розколовся.
Даміан миттєво опинився поряд зі мною.
— Потім розберетеся.
Він схопив мене за руку і потяг назад.
Я вирвалася.
— Сувій.
— Який ще сувій?
— Там!
Я вказала на схованку. Даміан глянув туди. Потім на мене. І, не поставивши жодного питання, рвонувся вперед.
— Даміане!
— Не відволікай.
— Там все руйнується!
— Я помітив.
Він перестрибнув через тріщину. Зі стелі впав ще один камінь.
Рейнар вилаявся і рушив слідом.
— Ти збожеволів?
— Можливо.
— Лорвейн!
— Арден, якщо хочеш обговорити мій характер, зробимо це ззовні.
Я не встигла нічого сказати. Даміан дістався до постаменту. Схопив другу частину сувоя. І тієї ж миті весь зал здригнувся. Ніби лабіринт відчув, що його схованка спорожніла.
З глибини коридорів долинув низький гомін. Десь далеко. Дуже глибоко. Щось рухалося.
Я відчула це всім тілом.
Даміан повернувся до мене. Не питаючи дозволу, вклав сувій мені в руку.
— Тепер біжимо.
І я вперше за весь час була повністю з ним згодна.

* * *

Ми тікали. Коридори валилися. Стіни рухалися. Проходи зникали перед нами.
Кілька разів нам доводилося змінювати напрямок.
Одного разу Рейнар буквально ударом блискавки зруйнував стіну, яка перекрила дорогу.
Вдруге, Даміан підняв магічний щит над нами, коли зверху посипалися величезні кам'яні брили.
Люціан біг попереду.
— Сюди!
— Ти певен? - крикнула я.
— Ні!
— Чудово!
— Але ж вибору немає!
Я різко звернула за ріг. Підлога під ногами здригнулася. Переді мною розкрилася тріщина.
Я встигла зупинитись. Але камінь під ногами поїхав.
Я втратила рівновагу. Чиясь рука різко схопила мене за зап'ястя.
Рейнар.
Я повисла над глибокою тріщиною. Знизу піднімалося холодне повітря. Занадто холодне.
Я подивилася вниз. І побачила темряву. Глибоку. Нескінченну. І мені здалося...
Ні.
Я була певна. Що десь там, унизу, щось дивилося на мене.
— Ворон! - голос Рейнара змусив мене підвести голову.
Його пальці міцно стискали моє зап'ястя.
— Іншою рукою!
Я простягла другу. Він потягнув мене вгору.
У цей момент поруч з'явився Даміан.
— Відпусти.
— Що?
— Я сказав, відпусти її.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Я подивилась на них.
— Може, ви спочатку витягнете мене?
Обидва замовкли.
Через секунду мене буквально висмикнули на твердий камінь.
Я тяжко видихнула.
— Дякую.
Даміан глянув на Рейнара.
— Ти міг це зробити швидше.
— Можеш спробувати сам наступного разу.
— Із задоволенням.
— Чудово.
Я підвелася.
— Якщо ви хочете померти, пропоную зробити це після того, як ми виберемося.
Люціан з'явився із-за повороту.

— Я не хочу заважати вашій родинній суперечці…
Я поволі повернула голову. Він зрозумів свою помилку.
— …але вихід, здається, з іншого боку.
Я моргнула.
— Здається?
— Я волію не давати хибних обіцянок.
— Люціан.
— Так?
— Біжи.
І він побіг.

* * *

За кілька хвилин попереду з'явилося світло. Справжне. Не магічне.
Я відчула свіже повітря.
Вихід.
— Швидше! - крикнув Рейнар.
Ми кинулися вперед. В останній момент лабіринт знову здригнувся. Кам'яна стіна впала прямо перед нами.
Даміан викинув руку. Щит спалахнув.
Рейнар одночасно вдарив блискавкою. Камінь розлетівся.
Ми вискочили назовні.
І одразу за нашими спинами ворота лабіринту зачинилися.
Пролунав оглушливий гуркіт. Вся арена здригнулася.
Я обернулася.
На мить мені здалося, що лабіринт звалиться повністю. Але давня магія немов утримала частину стін. Камінь застиг.
Тиша.
Над ареною повисла хмара пилюки.
Я повільно видихнула.
Ми вибралися.
Даміан глянув на мене.
— Ти ціла?
— Так.
— Точно?
— Даміан.
— Я просто питаю.
— Вже вдруге.
— Отже, я ще не отримав нормальної відповіді.
Я мимоволі посміхнулася.
— Ціла.
Тільки після цього він трохи розслабився.
Рейнар стояв за кілька кроків. І дивився на мене. Занадто уважно.
Мені це не подобалося. Особливо після того, як він назвав мене на ім'я.
Я не знала, чи зрозумів він, що сталося. Можливо, це була випадковість. Може, лабіринт щось зробив із його пам'яттю. А може…
Ні.
Я не хотіла зараз про це думати. Бо довкола нас уже збиралися маги Імперського комітету. Представники арени. Варта.
Хтось кричав. Хтось намагався оцінити ушкодження.
Один із магів підійшов до нас.
— Ви всі живі?
— Розчаровані? - спитав Люціан.
Маг подивився на нього.
— Я серйозно.
— Тоді так. Усі живі.
Представник Комітету перевів погляд на зруйнований лабіринт. Його обличчя повільно зблідло.
— Що сталося всередині?
Ми з Даміаном переглянулись.
Рейнар відповів першим.
— Лабіринт змінив маршрут.
— Це неможливо.
— Сьогодні ви вже не перша людина, яка мені це каже.
Я помітила, як Даміан трохи посміхнувся.
Представник комітету насупився.
— Стародавня система лабіринту не змінювалася багато років.
Я подивилася на нього.
— А якщо хтось втрутився?
Маг повернувся до мене.
— Що?
Я знизала плечима.
— Просто припущення.
Рейнар продовжував дивитись на мене. Я це відчувала. І розуміла. Він запам'ятав дуже багато. Чорне полум'я. Крила. Моє ім'я. І те, як я рухалася поряд із ним. Але зараз він не мав доказів.
А значить... У мене ще був час.

* * *

Імперський комітет зібрався просто на арені.
Ми спостерігали здалеку. Ніхто не дозволяв учасникам наближатися до лабіринту. Навколо нього стояли магічні бар'єри.
Один із магів намагався відновити структуру арени. Інший вивчав зруйновані мури. Третій щось записував.
Нарешті, представник комітету піднявся на піднесення.
— Увага! - всі на арені поступово затихли. — У зв'язку з руйнуванням частини лабіринту та нестабільністю давньої магічної структури…
Я відчула, як Даміан глянув на мене. Я вдала, що нічого не помітила.
— Імперський комітет ухвалив рішення тимчасово відкласти змагання.
Ареною прокотився шум. Хтось обурювався. Хтось виглядав розчарованим.
— Випробування будуть продовжені після того, як ми переконаємось у повній безпеці арени.
Кайден тихо видихнув.
— Ну, хоч би ніхто не програв.
— Ти завжди шукаєш позитивні сторони? - Запитала я.
— Ні. Лише коли є шанс померти.
— Дуже розумно.
Даміан глянув на мене.
— Нам треба поговорити.
Я одразу зрозуміла.
Тільки не тут. Не при всіх.
Я кивнула.

* * *

Ми відійшли досить далеко від арени. Рейнар залишився із Люціаном.
Я не стала озиратися. Хоча дуже добре відчувала його погляд спиною.
Даміан зупинився в порожньому коридорі за тимчасовими тренувальними наметами.
— Отже...
Я схрестила руки.
— Звучить загрозливо.
— Не уникай розмови.
— Я й не уникаю.
Він глянув на мене.
— Що сталося у лабіринті?
Я мовчала. Даміан чекав. Спокійно. Без тиску.