Розділ 14. Лабіринт

Я дивилася на чотири імені, що сяяли над ареною.
Даміан Лорвейн.
Люціан.
Рейнар Арден.
Нічна троянда.

Останнє ім'я повільно згасло. Але відчуття залишилося. Наче сама арена щойно зробила щось більше, ніж просто розподілила учасників.
Поруч зі мною Даміан тихо видихнув.
— Вони вирішили пожартувати.
— Невдало, — зауважив Люціан.
Рейнар нічого не сказав. Я відчувала його погляд. Він дивився на мене.
Не на Даміана. І не на представника комітету.
На мене.
Я повільно повернула голову. Наші погляди зустрілися. На обличчі Рейнара не було звичної холодності. Лише уважність. Занадто уважний. Наче він знову намагався зрозуміти, чому Нічна троянда викликає в нього відчуття чогось знайомого.
Я першою відвела погляд.
— Гадаю, маємо кілька хвилин, щоб підготуватися?
— П'ять, - відповів представник комітету.
Даміан усміхнувся.
— Чудово. Просто чудово.
— Ти нервуєш? - запитала я.
Він глянув на мене.
— Я намагаюся зрозуміти, чому з усіх можливих учасників нам дістався саме він.
Він кивнув у бік Рейнара.
— Повір, - спокійно сказав Рейнар, — почуття взаємне.
— Яке щастя. Наші чоловіки порозумілися. – обидва одночасно глянули на мене. Я безневинно посміхнулася. — Що?
Кайден тихо засміявся.
— Я починаю розуміти, чому ти йому подобаєшся.
Даміан глянув на нього.
— Замовкни.
— Що? Я нічого не сказав.
— Саме тому й замовкни.
Я похитала головою.
Якщо вони збиралися провести все випробування, намагаючись з'ясувати, хто з них сильніший, лабіринт міг навіть не турбуватися. Ми чудово знищимо себе самі.
Я непомітно торкнулася внутрішньої кишені костюма. Сувій. Він був там.
І тієї ж миті по моїй шкірі пробігло тремтіння. Тепло. Ні. Це не тепло. Жар.
Я завмерла.
Сувій почав нагріватися. Спершу ледь помітно. Потім сильніше.
Я відчула, як серце пропустило удар. Поклик повернувся. Тепер він був набагато виразніший.
Я повільно звела погляд на величезні ворота лабіринту. Темний камінь. Стародавні символи. Магія, яку я відчувала навіть звідси. Вона тяглася до мене.
Ні. Не до мене.
До моєї крові.
Я стиснула пальці.
— Нічна Роза?
Я здригнулася. Даміан стояв поруч.
— Ти зблідла.
— Просто не люблю закритих простірів.
— Серйозно?
Я подивилася на нього.
— Ні.
Він примружився.
— Що відбувається?
— Нічого.
Він кілька секунд мовчав. Я вже чекала на чергове питання, але Даміан лише кивнув.
— Добре.
Я здивовано подивилась на нього.
— Добре?
— Ти скажеш, коли захочеш.
Щось усередині мене здригнулося.
Усього кілька простих слів. Без тиску. Без наказу. Без вимоги порозумітися.
Я відвела погляд.
— Дякую.
Він посміхнувся.
— Не звикай.
— Вже чула цю фразу.
— Від кого?
— Не має значення.
Рейнар глянув на нас. Я помітила це. І одразу відвернулася. Тому що мені зовсім не хотілося думати про те, чому його погляд раптом став холоднішим.

* * *

Ворота лабіринту почали відчинятися. Повільно. З важким скреготом. Шум на арені поступово стихав.
Чотири учасники.
Дві команди.
І жодної причини довіряти одне одному.
Представник Комітету підняв руку.
— Учасники третього етапу! - магічні сфери над ареною спалахнули яскравіше. — Ваше завдання пройти лабіринт і знайти вихід.
— Тільки пройти? - спитав Люціан.
Маг посміхнувся.
Мені це не сподобалося.
— Якби все було настільки просто, ви не брали б участі в Імперських змаганнях.
— Ось тепер звучить чесніше, - пробурмотіла я.
— Усередині лабіринту заборонено навмисно атакувати інших учасників.
Даміан повільно повернув голову до Рейнар.
— Чув?
— Я ще не настільки зневірився.
— Як шкода.
— Даміане, - тихо сказала я.
— Що?
— Ти поводишся як дитина.
— Він перший почав.
Я подивилася на Рейнара.
— Ти почав?
— Ні.
— Він бреше, — сказав Даміан.
Я тяжко зітхнула.
— Ми ще навіть не ввійшли.
— Саме тому ми маємо шанс все виправити, - зауважив Люціан.
— Пізно, - відповіли Даміан і Рейнар.
Люціан глянув на мене.
— Ти розумієш, у що вплуталася?

— Починаю сумніватися.
Пролунав сигнал. Ми ввійшли. І ворота за нашими спинами зачинилися.

* * *

Усередині було холодно. Неприродно холодно.
Коридор йшов уперед, поступово розчиняючись у темряві. На стінах горіли магічні кристали, але їхнє світло було слабким і якимось болісно блідим.
Я зробила кілька кроків. Сувій нагрівся сильніше. Поклик. Він був попереду.
Ні.
Я завмерла.
Він ішов непросто вперед. Він йшов униз. В глибину лабіринту. Туди, куди, судячи з відчуттів, не мав вести жодний нормального маршруту.
— Ти знову зупинилася.
Я обернулася. Рейнар.
— Я насолоджуюся архітектурою.
Він глянув на стіни.
— Дуже стародавнє каміння.
— Саме так.
— Ти експерт із стародавнього каміння?
— Іноді.
— Дивовижна жінка.
— Ти ще багато про мене не знаєш.
Фраза зірвалася раніше, ніж я встигла зупинити її. Рейнар замовк. Я також. Даміан глянув на нас. Люціан кашлянув.
— Може, ходімо?
— Чудова ідея, - сказала я.
І швидко попрямувала вперед.

* * *

Першу пастку ми помітили надто пізно. Точніше, помітила її я. Але попередити решту не встигла.
Камінь під ногами спалахнув.
Я різко зупинилася.
— Не рухайтеся!
Пізно. Люціан уже зробив крок. Під його ногою пролунало сухе клацання.
Декілька секунд нічого не відбувалося.
Я повільно заплющила очі.
— Люціан.
— Так?
— Не рухайся.
— Я й не збирався.
— Чудово.
— Чому ти так кажеш?
Я розплющила очі.
— Тому що, якщо ти зробиш ще один крок, нас усіх розріже на дрібні шматочки.
Повисла тиша.
— Дуже заспокоює, - промимрив він.
По стінах пробігли тонкі лінії. Спочатку золоті. Потім червоні.
Даміан повільно дістав зброю.
Рейнар підняв руку. Між його пальцями заблищали блискавки.
— Що за пастка?
Я присіла. Провела пальцями над камінням.
— Схоже на магічні нитки.
— Схоже? - уточнив Люціан.
— Я намагаюся не думати про те, що буде, якщо помилюся.
— Дуже надихаюче.
— Дякую.
Наступної секунди зі стін вирвалися тонкі блискучі ланцюги.
— Зараз!
Рейнар першим ударив блискавкою. Даміан відкинув два ланцюги магічним щитом. Люціан нарешті відскочив назад. А я призналася.
Блискавка Рейнара пролетіла зовсім поряд. Я інстинктивно пішла убік. Швидко. Занадто швидко.
Ще один ланцюг рвонувся до мене. Я перехопила клинок зворотним хватом. Один удар. Другий. Метал зіткнувся із магією. Іскри висвітлили коридор.
— Зліва! - крикнув Даміан.
Я розвернулася. Але Рейнар підняв руку. Блискавка зірвалася з його пальців.
Я знала, куди вона вдарить. Знала ще до того, як закінчився рух. І знову пішла убік. Блискавка знищила ланцюг за моєю спиною.
Все закінчилося так само раптово, як почалося. Коридор знову поринув у тишу.
Я важко дихала.
Даміан опустив зброю.
— Усі живі?
— Поки що, - відповів Люціан.
Рейнар нічого не сказав. Він дивився на мене. Я відчула цей погляд. І повільно підвела голову.
— Що?
Він трохи насупився.
— Нічого.
— Ти вже вдруге так кажеш.
— Ти теж.
Я примружилася.
— У тебе проблеми?
— Поки що ні.
Ці слова мені зовсім не сподобалось.
Поки що.

* * *

Ми продовжили шлях. За кілька хвилин коридор розділився.
Три дороги.
Я зупинилася.
Поклик потягнув мене вліво. Так сильно, що на мить я ледь не зробила крок. Але Даміан виявився поряд.
— Що вибираємо?
Я подивилася на три проходи.
— Правий.
Він здивовано підняв брову.
— Ти впевнена?
Ні. Я була абсолютно впевнена, що треба йти вліво. Саме тому обрала інший шлях.
— Так.
Рейнар глянув на мене. Занадто уважно.
— Чому?
— Тому що я так вирішила.
— Вагомий аргумент.
— Дякую.
Ми пішли праворуч.
За кілька хвилин стіни здригнулися. Я різко зупинилася.
— Назад!
Але магія вже спрацювала. Кам'яна перегородка впала між нами.
Я встигла лише почути голос Даміана:
— Нічна Роза!
А потім світ зник за кам'яною стіною.
Я різко розвернулася. Поруч зі мною стояла лише одна людина.
Рейнар.
Я заплющила очі. Звісно. Ну, зрозуміло. Чому б і ні?
— Ти впорядку?
Я розплющила очі.
— Ні.
Він здивовано глянув на мене.