Розділ 13. Обличчям до минулого

Я прокинулася ще до світанку. Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у темну стелю намету та прислухаючись до свого дихання.
Зовні табір лише починав прокидатися. Десь грюкнули чимось. Заржав кінь. Почулися приглушені голоси.
Звичайний ранок перед тренуванням.
Ось тільки для мене воно не було звичним. Сьогодні я мала вперше зустрітися зі «Сталевими левами» після свого відходу.
Вперше побачити Рейнара. І вдати, що перед ним стоїть абсолютно незнайома жінка.
Я повільно підвелася. На сусідньому стільці лежав новий костюм. Чорний. Облягаючий. З м'якої шкіри, укріпленої тонкими магічними нитками. Поруч – маска. Витончена, з тонкими завитками по краях. Вона закривала лише верхню частину обличчя, залишаючи відкритими губи та підборіддя.
Занадто мало.
Занадто незвично.
Я звикла ховатися. Звикла, що під сталевою маскою Ворона неможливо розглянути жодну рису мого обличчя. Ніхто не бачив мене справжньої. Ніхто. Навіть Рейнар. 
Особливо Рейнар.
Я взяла чорну маску до рук.
— Нічна троянда, - тихо промовила я.
Нове ім'я все ще звучало незвично. Але мені подобалося. У ньому не було минулого. Не було Арденів. Не було Ворона. Тільки я. І моє нове життя.
Я повільно посміхнулася. А потім почала збиратися.

***

Коли я вийшла з намету, табір уже був на ногах. Рейд сидів на довгій лаві і намагався одночасно снідати та сперечатися з Кайденом.
— Я говорю тобі, першим нападе Арден.
— Ні.
— Чому ні?
— Тому що він не ідіот.
— Ти з ним особисто знайомий?
— Ні.
— Тоді звідки знаєш?
— Тому що ідіоти рідко стають лідерами імперських команд.
Кайден замислився.
— Справедливо.
Я пройшла повз них.
— Доброго ранку.
Обидва одночасно повернули голови. Кайден підняв брову. Рейд поперхнувся.
Я зупинилася.
— Що?
— Нічого.
— Рейд.
Він повільно поставив кухоль.
— Я просто вперше бачу тебе у цьому костюмі.
— І?
Він перевів погляд на Кайдена.
— Мені здається, герцог спеціально підібрав його, щоби суперники забували, навіщо прийшли на арену.
— Обережніше, - спокійно сказала я. — Бо я почну перевіряти, наскільки добре ти вмієш ухилятися.
Кайден широко посміхнувся.
— Ось тепер я впізнаю нашого нового головного бійця.
— Нашого? - перепитала я.
Він знизав плечима.
— Ти вже з нами. Звикай.
Чомусь ці прості слова зачепили мене сильніше, ніж мали.
Я відвела погляд.
У команді Рейнара все було інакше. Там я завжди залишалася окремо. Ворон. Корисна зброя. Сильний гравець. Але не людина. Не частина їхнього життя.
Тут мені вистачило одного тренування, щоб Кайден сказав: «Ти вже з нами».
Дивно.
Тепло.
І трохи страшно.
— Доброго ранку.
Я обернулася. Даміан стояв за кілька кроків від нас. На ньому вже був чорний тренувальний костюм із гербом Лорвейнів на грудях.
Сьогодні він виглядав особливо зібраним. Серйозним. І чомусь саме це змусило мене насторожитися.
— Що? - запитала я.
Він повільно оглянув мене.
— Нічого.
— Знову?
— Думаю.
— Це небезпечно.
— Особливо поряд із тобою.
Я пирхнула. Даміан підійшов ближче.
— Ти готова?
Я подивилась у бік дороги. Десь там уже мали знаходитися «Сталеві леви». Рейнар. Люди, з якими я тренувалася чотири роки. Люди, які навіть не підозрювали, що весь цей час їхній головний гравець сидів із ними за одним столом.
Я вдягла маску.
— Готова.
Даміан кивнув головою.
— Тоді вирушаємо.

***

Головна тренувальна арена знаходилася на території імперського комплексу.
Висока кам'яна стіна. Захисні бар'єри. Трибуни, поки що порожні.
Сьогоднішнє тренування було закритим. Жодних глядачів. Жодних журналістів. Жодних випадкових очей. Лише дві команди. І маги Імперського комітету, які спостерігають за підготовкою учасників.
Коли "Чорні грифони" вийшли на арену, я одразу відчула чужу магію. Знайому.
Я знала її надто добре. Блискавки.
Повітря ледь помітно здригнулося. Десь попереду блиснув блакитний розряд. 
Рейнар.
Я стиснула пальці.
— Не поспішай, - тихо сказав Даміан поруч.
Я повернула голову.
— Я й не збиралася.
— Брешеш.
Я посміхнулася.

— Можливо.
Він нахилився трохи ближче.
— Пам'ятай. Сьогодні ти не зобов'язана нікому нічого доводити.
Я подивилася на нього.
— Ти помиляєшся.
— У чому?
Я повільно посміхнулася.
— Сьогодні я маю намір довести їм усе.
І попрямувала вперед.

***

«Сталеві леви» вже чекали на нас.
Я побачила їх одразу. Шість чоловік. Шість знайомих фігур.
Кайран стояв трохи осторонь, як завжди спостерігаючи за всім одразу. Люціан щось казав Артемісу. Вейн тримав руки за спиною і виглядав так, ніби прийшов не на тренування, а на похорон.
І… Рейнар. Він стояв у центрі. Як завжди. Висока. Спокійний. Впевнений. Немов увесь світ автоматично мав вишикуватися навколо нього.
Моє серце на мить стислося.
Я ненавиділа, що він все ще міг викликати в мені такі почуття. Ні, не кохання. Це давно минулося. Та пам'ять. Тіло іноді пам'ятає те, що розум вже давно відпустив.
Поруч з Рейнаром стояла Ліанна.
Я зупинилася поруч із Даміаном. І саме в цей момент Рейнар поглянув. Наші очі зустрілися. Усього на секунду.
Я чекала. Хоча б тіні впізнавання. Хоч щось. Будь-який знак. Але нічого не сталося. Він дивився на мене, як на незнайомку. Як на нового гравця команди свого ворога.
І я раптом відчула дивне полегшення. Він не впізнав.
Звісно, не впізнав.
На мені була маска. Інший костюм. Інша зачіска. Інше ім'я.
Але все ж таки… Якась частина мене боялася. А тепер ця частина нарешті могла заспокоїтись.
— Лорвейн. - голос Рейнара пролунав по арені.
Даміан усміхнувся.
— Арден.
Я мимоволі закотила очі. Почалося.
— Я не очікував, що ви отримаєте спільне тренування саме з нами, - сказав Рейнар.
— А я не сподівався, що ти так засмутишся.
— Я не засмучений.
— Звісно.
Вони посміхалися.
І я майже фізично відчувала, як сильно ці двоє один одного ненавидять.
— Бачу, склад поновився, — сказав Рейнар, переводячи погляд на нашу команду.
Він дивився на кожного.
Кайден.
Рейд.
Еліра.
Торіан.
А потім його погляд зупинився на мені.
Я спокійно витримала його.
— Так, - відповів Даміан. — Як і в тебе. Познайомся. Це наш новий учасник.
Рейнар трохи насупився.
— Незвичайно.
— Що саме?
— Ти рідко змінюєш склад перед змаганнями.
— Я рідко зустрічаю потрібних гравців.
Куточок моїх губ здригнувся.
Рейнар знову глянув на мене.
— Ім'я?
Даміан не встиг відповісти. Я зробила крок уперед.
— Нічна троянда.
Кілька секунд панувала тиша.
Рейнар повільно повторив:
— Нічна троянда.
— Чи є заперечення?
Він дивився на мене. Дуже довго.
Я відчула, як усередині починає здійматися роздратування. Невже щось помітив?
Але потім він лише похитав головою.
— Ні.
Я посміхнулася.
— Тоді рада знайомству.
— Взаємно.
Брехня. Ми обоє знали. Тільки він не розумів, наскільки добре ми вже знайомі.

***

— Правила прості. - один із представників Імперського комітету вийшов у центр арени. — Спільне тренування складається із трьох етапів. - усі уважно слухали. — Перший етап - парні поєдинки. - Рейд задоволенно хмикнув. — Другий - командна взаємодія. - Кайден кивнув. — І третій етап... - маг зробив паузу. — Спільне проходження бойового лабіринту.
Я насупилась.
— Спільне? - перепитав Даміан.
— Так.
— Тобто дві команди мають співпрацювати?
— Саме так.
По обличчю Рейнара я зрозуміла, що ця ідея йому подобається не більше, ніж мені.
Даміан виглядав так, ніби вже шукав спосіб випадково залишити Ардена всередині лабіринту.
— Чудово, - сказав він.
Представник Комітету посміхнувся.
— Радий вашому ентузіазму.
— Не спокушайтеся.
— Вже пізно.
Я мало не засміялася.

***

Перший етап розпочався майже одразу. Поєдинки визначалися випадковим жеребкуванням.
Я спостерігала за першими боями.
Рейд проти Артеміса.
Кайден проти Вейна.
Еліра проти Люціана.
Сильні.
Швидкі.
Але я їх знала. Знала стиль кожного. І це була моя перевага.
Рейнар цього не розумів. Він все ще дивився на мене. Я відчувала його погляд навіть тоді, коли сама дивилася в інший бік.
Зрештою представник комітету назвав моє ім'я.
— Нічна троянда.
Я зробила крок вперед.
— Противник… - він опустив погляд на список. Світ ніби сповільнився. — Рейнар Арден.