Розділ 9. Пастка.

Перше, що я зробила, коли за Ліанною зачинилися двері, спробувала встати. І відразу зрозуміла, що це буде складніше, ніж я розраховувала.
Коліна тремтіли. У долонях все ще пульсував біль. А стародавні руни на стінах кам'яної криниці продовжували світитися тьмяним червонуватим світлом.
Я повільно видихнула.
— Чудово.
Голос пролунав глухо. Наче саме повітря тут не хотіло випускати слова назовні.
Я підвела голову. Стіни йшли вгору. Високо. Занадто високо, щоб просто забратися.
Ні виступів. Ні сходів. Не хоча б маленької щілини, за яку можна було б зачепитися.
Ліанна добре підготувалася. І це дратувало мене найбільше.
Ні, не сама пастка. Не те, що вона замкнула мене тут. Навіть не те, що вона знала про мою матір. Ні.
Найбільше мене сердило те, що я знову дозволила їй зіграти роль слабкої дівчини. Знову недооцінила.
Я повільно провела рукою по обличчю.
— Яка ж ти ідіотка, Амандо.
Камінь під ногами тихо здригнувся. Я завмерла. Всередині мене знову спалахнуло тепло. Те саме. Сила. Вона не зникла. Навпаки. Тепер, коли я виявилася замкнена, відрізана від звичної магії і позбавлена можливості використовувати звичайні заклинання, вона ніби ставала сильнішою.
Повільно. Обережно. Але невблаганно.
Я опустилася навколішки і поклала долоню на підлогу. Заплющила очі.
— Покажи мені вихід.
Нічого.
Я насупилась.
Спробувала знову. Цього разу не почала шукати магічні потоки так, як звикла. Не намагалася відчути заклинання. Я просто дозволила крові говорити.
Це звучало шалено. Але іншого вибору я не мала.
Я розслабилася. Вдихнула. І відчула.
Спочатку – тепло. Потім – пульсацію. А потім... Удар. Десь глибоко під каменем.
Моє серце завмерло. 
Ще один.
Я розплющила очі.
Підлога під моєю долонею ледь помітно світилася. Темне полум'я повільно розтікалося між кам'яними плитами.
Я різко забрала руку.
Світло зникло.
Декілька секунд я просто дивилася на власну долоню.
— Отже, от як.
Я згадала слова матері. Ті рідкісні слова, які в дитинстві здавались мені казками. Вона розповідала про стародавніх фурій. Про тих, хто не просто керував вогнем. Вони самі були вогнем. Їхня сила не залежала від магічних потоків. Її не можна було повністю заблокувати. Не можна вкрасти. Не можна відібрати. Тому що вона була частиною крові.
Я завжди вважала ці історії легендами. Занадто стародавніми. Занадто красивими, щоб бути правдою.
Але зараз…
Зараз я сиділа на дні пастки, створеної спеціально проти фурій. І саме моя кров збиралася допомогти мені вибратися.
Я посміхнулася.
— Схоже, ти прорахувалась, Ліанно.

***

Першу годину я витратила на пошуки виходу. Майже безрезультатно.
Я перевірила кожен камінь, кожну стіну. Кожен символ.
Кілька разів намагалася використати звичайну магію. Марно. Пастку було побудовано так, щоб придушувати зовнішні магічні потоки.
Кожна спроба створити заклинання закінчувалася тим, що руни спалахували та повертали енергію назад.
Після третьої спроби я ледь не вдарила стіну кулаком.
— Розумно. - пастка мовчала. — Ненавиджу розумні пастки.
На жаль, це також не допомогло.
Я піднялася і знову почала обходити кам'яну криницю. Крок. Ще крок. Долоня по стіні. Холодний камінь. Символ. Ще один.
Я йшла по колу. Щоразу. Поки раптом не зупинилася.
Ось.
Я поволі повернула голову. На одній із стін була тріщина. Дуже тонка. Майже непомітна.
Якби не вогонь, який тепер жив у мені, я ніколи б її не відчула.
Я підійшла ближче. Провела пальцями по каменю. Тріщина. Але не просто ушкодження. Шов. Між двома різними пластами.
Серце забилося швидше.
Я заплющила очі. І дозволила силі знову підвестися. Цього разу вона прийшла одразу. Не як магія. Як гнів. Гарячий. Дикий. Занадто довго замкнений.
Перед очима раптом спалахнули картини. Мама. Її руки. Вогонь. Чорне небо. Вогняне зображення Крила.
Я різко розплющила очі.
З моїх пальців вирвалося полум'я. Чорне. З багряними іскрами.
Воно вдарило у стіну.
Руни спалахнули.
Я скрикнула.
Біль пронизав руку.
Полум'я зникло.
А тріщина… Побільшала.

Я важко дихала.
Декілька секунд дивилася на камінь. Потім засміялася.
— Ну от!
Я знову підняла руку. Друга спроба. На цей раз я не намагалася атакувати. Я уявила вогонь інакше. Не як зброю. Як частину себе. Він не повинен був підкорятися. Він уже належав мені.
Полум'я знову з'явилося. Темне. Густе. Воно обвило мої пальці. Але не палило. Навпаки. Я вперше відчула, що воно мене впізнає. Наче ми зустрілися після довгої розлуки.
— Я теж сумувала, - прошепотіла я.
І вдарила знову.
Камінь тріснув. Гучний звук прокотився по колодязю.
Я відсахнулася.
Зверху посипався пил.
Руни спалахнули. Спробували поглинути мою силу. Але цього разу все було інакше. Чорне полум'я не зникло. Воно поповзло стародавніми символами.
Один.
Другий.
Третій.
Руни почали гаснути.
Я широко розплющила очі.
— Оце вже цікаво.
Я вдарила ще раз. Стіна здригнулася. Тріщина стала ширшою.
Я не зупинилася. Мені не можна було гаяти часу. Я не знала, що збиралася зробити Ліанна. Не знала, навіщо їй знадобилася моя кров. Не знала, чи я була єдиною частиною її плану.
Але одне знала точно. Вона не збиралася просто залишити мене в пастці. Вона сказала, що хотіла подивитися, скільки фурії лишилося в мені. Значить, їй потрібний був результат. А доки вона його не отримала, у мене ще був шанс.
Я вдарила знову. На цей раз підлога під ногами здригнулася.
Я втратила рівновагу. Впала.
І в цей момент почула звук. Тихий. Металевий. Десь усередині стіни.
Я завмерла. Потім повільно підвелася.
Тріщина розширилася настільки, що тепер між камінням можна було побачити темряву. Вузький прохід.
Я примружилася.
Занадто вузький для людини. Але, можливо…
Я провела рукою по каменю.
Вогонь знову спалахнув.
Моя кров пульсувала.
І я раптом відчула дивне. Стіна була не просто частиною пастки. Вона була дверима.
Старими.
Стародавніми.
Закритими не замком.
Кров'ю.
— Отже, весь цей час вихід був тут.
Я посміхнулася.
Звісно.
Фурійська пастка.
І фурійський вихід.
Хтось створив це місце для того, щоб упіймати представника мого роду. Але той же хтось залишив шлях тим, хто зможе довести, що гідний вибратися. Або для тих, чия кров все ще була досить сильною.
Я знову піднесла долоню до тріщини.
— Відкрийся.
Камінь не ворухнувся.
— Я серйозно.
Нічого.
Я закотила очі.
— Чому давня магія завжди така драматична?
Потім порізала палець об край каменю. Декілька крапель крові впали в тріщину. І стіна здригнулася. На цей раз по-справжньому.
Кам'яні плити розійшлися, але не повністю. Настільки, щоб я могла протиснутися всередину.
Я видихнула.
— Нарешті.
Але перш ніж увійти, зупинилася. Усередині було темно. Надто темно.
Я згадала, що сталося минулого разу, коли я вирішила просто простягнути руку до того, чого хотіла.
Ні.
Вдруге я не збиралася бути настільки дурною.
Я дістала з волосся шпильку. Кинула її у прохід. Декілька секунд нічого не відбувалося. Потім у глибині коридору пролунало клацання. Зі стелі впала важка кам'яна плита.
Я повільно моргнула.
— Дуже смішно.
Ліанна справді не хотіла, щоб я вибралася. Або ... Хтось інший не хотів.
Я згадала її слова: "Не всі записки відправляла я".
Мій настрій миттєво зіпсувався.
Виходить, у будинку був ще хтось. Ще одна людина, яка знає про сувій. Про фурій. Про мене.
Я повільно стиснула пальці.
Чудово. З кожною годиною ставало цікавіше.
Я дочекалася, поки плита остаточно впаде, і рушила далі.
Прохід виявився вузьким. Доводилося йти боком. Каміння чіплялося за сукню. Пил осідав на волоссі.
Декілька разів я зупинялася, прислухаючись. Нічого. Тиша. Але тепер я знала. Тиша не означала безпеку.

***

Коли я нарешті побачила світ, пройшло ще близько півгодини.
Я вибралася у знайомий коридор. Той самий. З якого розпочинався шлях до круглої кімнати.
Я зупинилася.
Повернулася.
І повільно посміхнулась.
— А тепер спробуємо ще раз.
На цей раз я не стала йти прямо до дверей. Натомість обійшла приміщення. Перевірила стіни. Підлогу. Символи. І лише після цього наблизилася до круглої кімнати.
Двері були зачинені.
Я приклала долоню. Кров відгукнулася.
Метал здригнувся.
Переді мною знову відчинилася кімната. Сувій лежав на колишньому місці.
Я подивилася на нього. Потім на підлогу. На постамент. На стіни.
Пастку було активовано. Але я знала, де шукати.
Я заплющила очі. Сила фурії повільно розтеклася по тілу. І раптом я побачила. Ні, не очима. Почуттям. Тонкі магічні нитки. Вони тяглися від постаменту до підлоги. Від підлоги до стін. А від стін кудись униз. Саме вони повинні були активуватися, коли я доторкнуся до сувою.
Я посміхнулася.
— Не сьогодні.
Полум'я спалахнуло на моїх пальцях. Я провела рукою у повітрі. Перша нитка луснула. Потім друга. Третя.
Кімната здригнулася.
Десь далеко пролунав скрегіт.
Я продовжила.
Одна за одною. Поки остання нитка не зникла. І лише тоді я підійшла до постаменту.
Моє серце билося так сильно, що я майже не чула нічого довкола.
Я простягла руку. Торкнулася сувою. Нічого.
Я завмерла.
Почекала.
Тиша.
Потім повільно підняла його.
Тяжкий.
Старий.
Справжній.
Моя кров буквально спалахнула. На поверхні сувоя запалилися золоті символи.
Вони рухалися.
Змінювалися.
І, нарешті, склалися в одне слово.
Фурія.
Я заплющила очі. Три роки. Три прокляті роки.
Я знайшла його.
Я справді знайшла.
Кілька секунд я просто стояла, притискаючи сувій до грудей. А потім згадала Ліанну. Її обличчя над кам'яною криницею. Її посмішку. Її голос:
"Подивимося, скільки фурії залишилося в крові останньої спадкоємиці".
Я повільно розплющила очі.
— О, Ліанно. - посмішка з'явилася сама собою. — Ти дуже пошкодуєш, що вирішила це перевірити.
Я сховала сувій. Тепер він був моїм. І ніхто більше не міг забрати його в мене.
Але я не збиралася одразу йти. Ні. Ліанна хотіла погратись? Чудово. Я теж уміла грати.
Тільки на відміну від неї я ніколи не дозволяла противнику самому вибирати правила.

***

Коли я повернулася до своєї кімнати, до світанку залишалося зовсім небагато.
Я зачинила двері.
Поставила захист.
І лише тоді дозволила собі розслабитися.
Ноги ледве тримали мене.
Я опустилася на край ліжка. Кілька секунд просто сиділа. Потім дістала сувій.
Він лежав на моїх долонях. Стародавній. Мовчазний. Повний відповідей.
Я знала, що зараз мала розгорнути його. Дізнатися, чому Ліанна полювала на нього? Що трапилося з моєю матір'ю? Чому рід фурій зник? Чому моя сила почала повертатись саме зараз?
Але не сьогодні.
Я надто втомилася.
І, що ще важливіше.
Спочатку я мала закінчити одну іншу історію.
Я підійшла до шафи. Відчинила нижню скриньку. Дістала тонку папку.
Три роки тому у шлюбну ніч Рейнар підписав документи.
Розлучна угода.
Гарантія.
Так він тоді сказав.
Гарантія того, що він ніколи не утримуватиме мене поряд проти моєї волі.
Я посміхнулася.
Як зручно.
Він сам дав мені зброю. А тепер я збиралася нею скористатися.
Я дістала документи. Перевірила підписи. Усі печатки були на місці. Потрібно було лише надіслати папери до Міністерства магічного права. Після підтвердження… Все. Аманда Арден перестане існувати. Залишиться Аманда. І її справжнє прізвище. Те, яке я так довго змушена була приховувати.
Я почула обережний стукіт.
— Увійдіть.
Двері прочинилися. На порозі з'явилася Міра.
Вона завмерла, побачивши мене.
Пил на сукні. Розтріпане волосся. Кров на руці.
— Пані…
— Не починай.
— Ви поранені?
Я подивилася на долоню.
— Не смертельно.
— Амандо!
Я втомлено посміхнулася.
— Все добре.
Міра зачинила двері. Швидко підійшла до мене.
— Де ви були?
— Там, де мала бути три роки тому.
Вона замовкла. А потім перевела погляд на сувій.
Я встигла накрити його тканиною. Але Міра була надто розумною. Вона нічого не спитала, і за це я була їй вдячна.
Я простягла їй папку.
— Візьми.
Вона здивовано глянула на документи.
— Що це?
— Моя свобода.
Міра насупилась. Відкрила папку. І через секунду підняла на мене приголомшений погляд.
— Документи на розлучення? - я кивнула. — Амандо ... ви впевнені?