Розділ 7. Поступися їй.

Ранок почався з того, що я прокинулася раніше світанку. Сон не приходив. Я лежала, дивлячись у стелю, і знову прокручувала в пам'яті слова, написані на старій мапі.
Ліанна. Стародавні символи. Підземелля. Три роки тому.
Занадто багато пов'язувало її з таємницею, яка мала належати тільки моєму роду.
І найнеприємніше полягало в тому, що тепер я не могла просто підійти до неї і вимагати відповіді. Бо я не маю доказів. Лише підозри. Мапа, яку я не могла показати нікому. Декілька дивних збігів. І власне почуття, яке за роки пошуків неодноразово рятувало мені життя.
Я відчувала небезпеку. А поряд з Ліанною це почуття не замовкало ні на мить.
Я повільно сіла у ліжку.
До змагань лишалося шість днів.
Шість днів.
А потім я нарешті мала спуститися в підземелля Арденів. Забрати сувій. Поставити підписи на документах. І закінчити все.
Я повторювала це вже не вперше. Але чомусь із кожним днем слова звучали все менш переконливо. Мов якась частина мене вже знала. Нічого не скінчиться так просто.

***

На обід я майже переконала себе, що сьогодні день пройде спокійно. Як я помилялася.
Я прямувала до бібліотеки, коли почула голос Ліанни. Вона була у малій вітальні. Двері були прочинені.
Я хотіла пройти повз. Чесно. Але почула своє ім'я.
— Я просто не розумію, чому Аманда так до мене ставиться.
Я зупинилася.
Голос Ліанни був тихим. Сумним. І настільки ідеально тремтячим, що я ледь не закотила очі.
У кімнаті їй хтось відповів. Я не розібрала слів. Але майже одразу знову почула Ліанну:
— Я справді не хочу створювати проблеми між вами.
Ось тут я таки посміхнулася. Ні. Звісно. Ти просто випадково з'являєшся у кожній кімнаті, де я шукаю інформацію.
Випадково опиняєшся поряд зі східним крилом. Випадково знаходиш мене саме там, де я не маю бути. А потім зовсім випадково розповідаєш Рейнару саме ту версію подій, яка виставляє мене винною.
Жодних проблем.
Я вже збиралася піти, коли двері відчинилися. Ліанна вийшла прямо на мене.
Ми обидві завмерли. Декілька секунд дивилися один на одного. Потім вона посміхнулася.
— Аманда.
— Ліанно.
— Ти давно тут?
— Досить.
Її посмішка здригнулася.
— Я сподіваюся, ти не чула...
— Чула.
Вона опустила очі. Зрозуміло.
Я оминула її. Але Ліанна раптом вимовила:
— Ти справді так сильно мене ненавидиш?
Я зупинилася. Повільно обернулася.
— Ненавиджу?
— Ти постійно дивишся на мене так, наче я зробила тобі щось страшне.
Якби вона тільки знала, наскільки близька до істини.
— Можливо, тобі здається.
— Ні.
Я зітхнула.
— Ліанно, мені ніколи грати в ці ігри.
І дарма я це сказала. Тому що в її очах на мить зникла звична розгубленість. Я побачила холод. Справжній. Чистий. І зовсім не схожий на вираз обличчя тендітної дівчини. Але він зник так швидко, що я могла б вирішити, ніби мені здалося.
— Які ігри? - тихо спитала вона.
Я зробила крок ближче.
— Ти знаєш.
Вона подивилася мені просто у вічі.
— А ось ти, здається, починаєш здогадуватись.
Моє серце пропустило удар.
— Про що?
Ліанна посміхнулася. І в цей момент у коридорі почулися кроки. Рейнар. Я впізнала їх одразу. Ліанна теж почула. Її погляд метнувся убік. А потім сталося те, чого я зовсім не очікувала. Вона різко вдарила себе долонею по обличчю. Звук вийшов гучним. Хльостким.
Я завмерла.
Ліанна похитнулася. Притиснула руку до щоки. І наступної секунди в коридорі з'явився Рейнар.
Він зупинився. Подивився на неї. На мене. І його обличчя миттєво змінилося.
— Що сталося?
Ліанна мовчала. Я дивилася на неї. Вона повільно підвела очі. У них уже блищали сльози.
Ось…
— Ліанно? - Рейнар зробив крок до неї.
Вона зробила крок назад. Так, щоб між ними опинилася я. І я зрозуміла. Вона все розрахувала.
— Я… я не хотіла…
— Що тут сталося? - голос Рейнара став холоднішим.
Я склала руки на грудях.
— Дуже цікаве питання.
Ліанна схлипнула.

Рейнар різко обернувся до мене.
— Аманда.
— Що?
— Ти вдарила її?
Я навіть не одразу повірила, що почула правильно.
— Ні.
— Не бреши.
Я повільно моргнула.
— Ти зараз серйозно?
— У неї слід на обличчі!
— І?
— Ви були тут удвох.
— Приголомшлива логіка.
— Амандо!
— Що?!
Мій голос зірвався голосніше, ніж я планувала.
Ліанна здригнулася. Дуже вчасно. Рейнар відразу зробив крок до неї.
— Не бійся.
Я завмерла.
Не бійся. 
Мене. 
Я відчула, як усередині піднімається щось гаряче. Але поки що втримала.
— Я її не чіпала, - сказала я повільно. — Можеш спитати в неї.
Рейнар глянув на Ліанну.
— Вона вдарила тебе?
Ліанна заплющила очі. І цього виявилося достатньо. Вона не сказала "так". Не сказала "ні". Просто дозволила йому самому зробити висновок.
Розумно. Дуже розумно.
Я поволі усміхнулася.
— Зрозуміло.
— Амандо, ти взагалі розумієш, що зробила?
Ось тепер я перестала посміхатися.
— Ні.
— Вона ...
— Я чудово бачу, що вона жива.
— Ти вдарила її!
— Я. Її. Не. Торкалася.
Кожне слово я вимовила окремо. Але Рейнар не слухав. Він дивився на Ліанну. На почервонілу щоку. На її тремтячі руки. І я раптом зрозуміла одну просту річ. Йому навіть не потрібен доказ. Достатньо було того, що Ліанна виглядала постраждалою.
А я… Я вже була винна. Бо сперечалася. Бо не плакала. Тому що не виглядала тендітною. Тому що Рейнар звик бачити в мені людину, яка витримає. Завжди витримає.
— Я розберуся з цим пізніше, - нарешті сказав він.
Я коротко засміялася.
— Звісно.
— Аманда.
— Ні, правда. Не турбуй себе.
Я розвернулася.
— Куди ти?
— Далі від вашої тендітної та беззахисної дівчини.
— Амандо!
Я не слухала.

***

Увечері мене знайшли. Авжеж.
Я сиділа у зимовому саду. Там було тихо. Порожньо. І майже ніхто не заходив після заходу сонця.
Я почула кроки. Але не обернулася.
— Ти збираєшся мене уникати?
Я посміхнулася.
— Ні.
— Тоді чому ти тут?
— Тому що тут немає Ліанни.
Рейнар тяжко видихнув. Він підійшов ближче.
Я відчула, як він зупинився поряд.
Кілька секунд ми мовчали. Потім він сказав:
— Вона дуже засмучена.
Я поволі повернула голову.
— Яка трагедія.
— Аманда.
— Що?
— Я намагаюся нормально поговорити з тобою.
— А я намагаюсь зрозуміти, навіщо.
Він насупився.
— Ти маєш вибачитися.
Я засміялася. На цей раз голосно. Щиро. Майже до сліз.
— Ні.
— Ти навіть не дала мені договорити.
— Тобі й не треба.
— Аманда.
— Рейнар, я не вибачатимуся за те, чого не робила.
Він замовк. Я подивилася йому просто у вічі.
— Я її не била.
— Тоді звідки слід?
— Запитай у неї.
— Вона не хоче говорити.
— Звісно, не хоче.
— Досить.
Я підвелася.
— Саме так.
— Що?
— Досить. - я сама здивувалася тому, як спокійно пролунав мій голос. — Я втомилася, Рейнар.
Він насупився.
— Від чого?
Я подивилася на нього. І вперше майже сказала правду. Від тебе. Від Ліанни. Від цього будинку. Від трьох років брехні. Від того, що мені доводиться щодня прикидатися слабшою, ніж я є.
Але натомість я тільки похитала головою.
— Не має значення.
Рейнар провів рукою по волоссю.
— Я обіцяв Ліанні дещо.
Я завмерла. Оце вже було цікаво.
— Після того, що сталося сьогодні?
Він кивнув головою.
— Я сказав, що виконаю її бажання.
Я поволі повернулась до нього.
— Будь-яке?
— У розумних межах.
— Рейнаре, якщо ти обіцяєш жінці виконати будь-яке її бажання, ти не можеш потім додавати «в розумних межах».
— Аманда.
— Що вона попросила?
Він мовчав. І чомусь саме у цей момент у мене з'явилося погане передчуття. Дуже погане.
— Рейнар.
— Вона хоче брати участь у Імперських змаганнях.
Я кілька секунд дивилася на нього. Потім повільно промовила:
— Ні.
Він насупився.
— Ти навіть не…
— Ні.
— Вона давно про це мріє.
— Вона ніколи не тренувалася із вашою командою.
— Це можна виправити.
— За кілька днів?
Він відвів погляд. І я зрозуміла. Він уже ухвалив рішення.
— Ти серйозно?
— Я дав слово.
— Кому?
— Ліанні.
— А команді?
Він нічого не відповів.
Я повільно похитала головою. Неймовірно. Просто неймовірно.
— І кого ти збираєшся замінити?
Він глянув на мене. Я завмерла.
— Ні.
— Амандо ...
— Ні.
— Поступися їй.
Час ніби зупинився. Я дивилася на нього. Він сказав це. Знову. Так просто. Наче просив передати комусь сіль за столом.
Поступися їй.
Я повільно видихнула.
— Я вважаюся запасним гравцем.
— Я знаю.
— Значить, якщо Ліанна займе моє місце, я залишуся вдома.
— Ти все одно ніколи не береш участі.
Я відчула, як щось усередині болісно стислося.
Звісно.
Він цього не знав. Не міг знати. Для нього я справді була просто запасною. Дружиною, яка щороку сидить на трибуні. Дивиться на змагання. Вболіває за команду. І нічого більше.
Якби він тільки знав, що саме я останні три роки витягала його команду з боїв, які вони вже майже програли. Якби він знав, що Ворон, яку він вважав за свою головну силу… Стоїть перед ним.
Я посміхнулася. Занадто спокійно.
— І все ж таки, Рейнар. Якщо вона замінить мене, я залишуся глядачем.
— Так.
— Але ж вона не зможе брати участь замість мене.
Він насупився.
— Чому?
— Бо я запасний гравець.
Я бачила, як до нього починає доходити. Але надто повільно.
— Якщо Ліанна займе моє місце, - продовжила я, — вона теж буде запасним гравцем.
Рейнар мовчав.
Я схрестила руки.
— А вона хоче брати участь.
— Я знаю.
— Значить?
Він глянув на мене. І я раптом зрозуміла відповідь ще до того, як він її промовив.
— Вона замінить одного із основних учасників.
Я завмерла. Ось тепер по-справжньому.
— Ти з глузду з'їхав.
— Аманда.
— Ні, серйозно! Ти збираєшся прибрати людину, яка тренувалася з вами місяцями.
— Роками.
— Щоб поставити замість нього Ліанну, яка жодного разу не була на тренуванні?
— Вона має здібності.
Я засміялася.
— Чудово. Тоді чому ви взагалі тренувалися чотири роки? Можна було просто зібрати випадкових талановитих людей за два дні.
— Вона швидко вчиться.
— Це змагання Імперії, Рейнаре.
— Я знаю.
— Ні. Не знаєш. - він насупився, я зробила крок ближче. — Ти зараз ризикуєш не лише собою.
— Я відповідаю за команду.
— Тоді почни поводитися як її лідер.
Мовчання. Цього разу я справді побачила, як мої слова його зачепили. Але Рейнару не було куди відступити. Бо він вже пообіцяв. І ми обидва це знали.
— Я дав слово, - повторив він.
Я повільно заплющила очі. Звісно. Слово. Завжди слово. Ось тільки чомусь, коли справа стосувалася мене, вимагали від мене розуміння. А коли справа стосувалася Ліанни – жертв.
— І ти хочеш, щоб я переконала команду?
— Ні.
Я розплющила очі.
— Тоді що?
Він дивився на мене тяжким поглядом.
— Я хочу, щоби ти не втручалася.
Я посміхнулася.
— Чудово.
— Амандо ...
— Ти вже все вирішив сам.
— Я не хотів сваритися з тобою.
— Тоді не треба було приходити.
Він стиснув щелепи.
— Просто поступися їй.
Ось тепер. Ось тепер я відчула, що всередині щось змінюється. Спочатку це був ледь помітний жар. Тепла іскра десь глибоко під серцем.
Я завмерла.
Рейнар продовжував говорити. Я вже майже не чула його. Бо відчуття посилювалося. Жар. Ні. Не просто жар. Вогонь. Він повільно розливався по венах.
Я стиснула пальці.
Давно. Дуже давно я не відчувала нічого подібного.
Після смерті останніх старших фурій наша сила почала згасати.
Я вчилася приховувати її. Пригнічувати. Замикати глибоко всередині. І згодом майже перестала відчувати. Але зараз... Вона прокидалася.
Я повільно вдихнула. У повітрі запахло грозою.
Рейнар раптом замовк.
— Амандо?
Я звела на нього погляд.
Він насупився.
— Все гаразд?
Я не відповіла. Бо всередині мене хтось прошепотів. Ні. Це не голос. Пам'ять крові. Стародавня сила. Та, що жила у кожній фурії. І якої я не відчувала багато років. "Досить".
Моя долоня спалахнула. Усього на мить. Темним полум'ям. Я відразу стиснула кулак.
Рейнар зробив крок уперед.
— Амандо?
Я подивилася на нього. І раптом зрозуміла. Щось змінилося. Не лише в мені. У будинку. У повітрі.
Десь глибоко під нами давня магія озвалася на пробудження моєї крові. Підлога здригнулася. Зовсім трохи. Так слабо, що звичайна людина могла б нічого не помітити. Але я відчула. Підземелля. Воно відповідало мені.
Я поволі усміхнулася.
Рейнар все ще дивився на мене з тривогою. А я вперше за довгий час відчула себе не Амандою Арден. І не тихою дружиною. І не запасним гравцем. Не жінкою, яку можна попросити поступитися.
Я відчула себе тим, ким була насправді.
Фурією.
І десь глибоко під будинком Арденів... Мені відповіли.
Один удар. Потім другий. Немов величезне серце почало битися у темряві.
Я завмерла.
Бо раптом зрозуміла. То була не просто сила. Вона кликала мене. І тепер я точно знала одне. Через три дні двері у підземелля відчиняться.
Але я більше не збиралася чекати на запрошення. Бо сила, яку я вважала майже мертвою… Щойно прокинулася.
І разом з нею прокинулося ще щось.