Розділ 6. Занадто багато збігів.

Наступного дня після тренування я прокинулася з однією думкою. Хтось у цьому будинку знав. Не підозрював. Не думав. Знав.
І я збиралася з'ясувати хто саме.
Сім днів.
Усього сім днів до зібрання на Імперських змаганнях.
Сім днів до того моменту, коли Рейнар разом із «Сталевими левами» вирушить на підготовчий етап змагань.
Сім днів до того, як я зможу спуститися до підземелля Арденів.
Якщо, звісно, записка не була пасткою.
Я лежала, дивлячись у стелю, і повільно перебирала у пам'яті все, що сталося за останню добу.
Східне крило. Двері, що відчинилися. Ліанна, що з'явилася поряд з Рейнаром саме тоді, коли я знайшла прохід. Записка. Знак фурій. Друга записка на тренуванні. І знову Ліанна.
Я різко сіла.
Ось воно.
Я насупилась. Занадто багато збігів.
Першого разу я відмахнулася від цієї думки. Другого, спробувала переконати себе, що просто починаю бачити ворогів там, де їх немає. Але втретє, навіть я змушена була визнати очевидне.
Ліанна з'являлася надто вчасно. Або надто не вчасно. Це залежало від того, з якого боку дивитись.
Я швидко одяглася і спустилася до сніданку.
У їдальні вже сиділи Рейнар та Ліанна.
Звісно ж.
Вона усміхалася йому. Він щось розповідав.
Я зупинилася на мить у дверях. Усередині неприємно кольнуло. Але я відразу відігнала це почуття.
Не моя справа.
За кілька днів усе закінчиться. Я знайду сувій. Підпишу документи. І піду.
Ця думка мала принести полегшення. Але чомусь не принесла.
— Доброго ранку, - сказала Ліанна.
Я посміхнулася.
— Доброго.
Рейнар підвів погляд.
— Ти пізно лягла.
Я сіла на своє місце.
— Ти теж.
— Я перевіряв охорону.
— Яка самовідданість.
Він насупився.
— Ти знову починаєш?
— Снідаю.
Ліанна тихо засміялася.
Я перевела на неї погляд.
— Що?
— Нічого. Просто… ви так кумедно розмовляєте.
Я поволі поклала ложку.
— Правда?
— Так.
— Дуже рада, що ми тебе розважаємо.
Посмішка Ліанни здригнулася.
Рейнар кинув на мене застережливий погляд.
Я відвернулася. Ще не час. Мені треба було спостерігати. Саме цим я й зайнялася.
Ліанна багато говорила. Як змінилася столиця. Про знайомих. Про майбутні змагання. Про будинок. Що пам'ятає майже кожен кут цього особняка.
І щоразу, коли розмова випадково наближалася до чогось, пов'язаного зі східним крилом, вона змінювалася.
Зовсім небагато.
Трохи сильніше стискала чашку. Занадто швидко перекладала тему. Або просто замовкала.
Якби я не шукала каверзи, то нічого б не помітила.
Але тепер шукала.
— А східний сад ще закритий? — раптом спитала Ліанна.
Рейнар звів очі.
— Чому ти питаєш?
Вона знизала плечима.
— Просто згадала. Ми раніше там часто грали.
— Його давно не використовують.
— І східне крило також?
Я завмерла.
Ліанна відразу подивилася на мене. Усього на секунду. Але я помітила.
Вона спеціально промовила ці слова. Перевіряла мою реакцію.
Я спокійно відпила чай.
— Уявлення не маю.
Рейнар глянув на мене.
— Аманда.
Я перевела погляд на нього.
— Що?
— Не прикидайся.
Я спокійно поставила чашку.
— Я справді гадки не маю, що відбувається у східному крилі. Мені туди заборонено заходити.
— І все ж таки позавчора ти там була.
Ліанна винувато опустила очі. Ніби ця розмова зовсім її не торкалася.
Я посміхнулася.
— Ти збираєшся нагадувати мені про це щодня?
— Поки не збагну, що саме ти там робила.
— Тоді, боюся, тобі доведеться дуже довго повторюватись.
Рейнар відкинувся на спинку стільця.
— Ти неможлива.
— А ти надто цікавий.
— Я твій чоловік.
Я трохи схилила голову.
— Це дає тобі право знати, куди я ходжу?
— Це дає право турбуватися.
На мить я замовкла. А потім спокійно відповіла:
— Тоді турбуйся мовчки.
У їдальні стало тихо.
Ліанна ахнула. Дуже тихо.
Я подивилася на неї. Вона відразу відвела погляд.
Рейнар повільно видихнув.
— Аманда.
— Що?
— Після сніданку залишся.
Я посміхнулася.
— Звучить загрозливо.
— Це не прохання.
Ось знову. Цей тон.
Я відчула, як спалахнув вогонь усередині. Але змусила себе посміхнутися.
— Звичайно, мій любий чоловік.
Ліанна зненацька підвелася.
— Я, мабуть, піду.
— Я проведу тебе, - сказав Рейнар.
Я завмерла.
Він тільки-но наказав мені залишитися. А тепер збирався піти.
Я повільно подивилась на нього. Він, здається, зрозумів, що саме зробив.
— Я повернуся.
— Не сумніваюся.
Ліанна швидко вийшла.
Рейнар затримався. Кілька секунд дивився на мене. Потім таки пішов за нею.
Я лишилася сама. І засміялася. Тихо. Безрадісно.
— Тендітна і беззахисна, - пробурмотіла я.
Дивно.
За весь час сніданку ця тендітна та беззахисна дівчина встигла двічі перевірити мою реакцію. Але, можливо, я просто ставала параноїком.

***

За годину я вирушила до бібліотеки. У будинку Арденів було кілька бібліотек. Офіційна. Сімейний. Закрита. І та, про існування якої не знали навіть деякі слуги.
Остання цікавила мене найбільше.
Три роки тому я виявила її випадково. Точніше, не випадково.
Я шукала документи про північні експедиції Арденів і помітила, що одна з книжкових полиць надто чиста. Пил лежав скрізь. Окрім одного місця.
Я перевірила. Знайшла прихований механізм.
За стіною опинилася маленька кімната. Без вікон. З єдиним столом. І кількома шафами.
Тоді я провела там усю ніч. Але нічого не знайшла.
Сьогодні я повернулася. І майже одразу відчула, що у кімнаті хтось був.
Я зупинилася на порозі.
Пил. Сліди. Дуже свіжі.
Я повільно зачинила за собою двері.
Хтось пересунув один із ящиків. Зовсім несильно. Але я точно пам'ятала, як він стояв.
Підійшовши ближче, я провела пальцями по поверхні. Жодних документів. Жодних слідів магії.
І все-таки.
Щось змінилося.
Я відкрила верхню скриньку. Порожньо.
Другу. Старі листи.
Третю. Карта північних земель.
Я нахилилася. Хтось нещодавно тримав її у руках. На згині не було пилу.
Серце забилося швидше.
Я розгорнула карту. І побачила. Невелику позначку. Дуже свіжу. Чорним чорнилом була обведена ділянка. Чорні землі.
Я різко випросталась. Моє дихання стало важчим.
Саме звідти зник сувій роду фурій. І саме туди колись вирушала експедиція Арденів.
Я простягла руку, щоб розглянути позначку ближче.
— Амандо?
Я різко обернулася.
Ліанна стояла у дверях.
Моє серце пропустило удар.
— Що ти тут робиш?
Вона здивовано моргнула.
— Я хотіла запитати тебе про ... - вона осіклася. Подивилася за моє плече. На карту. Потім знову на мене.
— Про що?
Я швидко склала карту.
— Про сукню.
Я повільно обернулася.
— Про яку сукню?
— На завтрашню вечерю.
Я дивилася на неї.
Вона посміхнулася. Незручно. Збентежено. Абсолютно безневинно.
Але я помітила інше. Її погляд знову ковзнув до карти. Занадто швидко. Занадто зацікавлено.
— Ти знайшла мене заради сукні?
— Так.
— У закритій бібліотеці?
Ліанна розгубилася.
— Я… я випадково побачила, куди ти пішла.
— І вирішила піти за мною?
— Ні!
Вона надто швидко відповіла.
Я посміхнулася.
— Звісно.
Я пройшла повз неї.
Вона відступила.
— Амандо, ти куди?
— Шукати сукню.
— Але…
— Ти ж за цим прийшла?
Ліанна замовкла.
Я вийшла у коридор. Але не пішла. Зупинилася за поворотом. І почала чекати.
Минула хвилина. Потім друга. Я вже майже вирішила, що помилилась. А потім двері бібліотеки знову відчинилися.
Ліанна вийшла. Але замість того, щоб йти у бік своєї кімнати, вона попрямувала назад. Туди, де було східне крило.
Я насупилась.
Ось тобі і сукня.
Я рушила слідом. Тихо. Так, щоб не почути навіть власних кроків.
Ліанна йшла швидко. Занадто впевнено для людини, яка, за її словами, просто гуляла по дому. Вона знала, куди прямує. І це було найтривожнішим.
Я вже майже наздогнала її, коли почула голос Рейнара.
— Ліанно?
Вона різко зупинилася.
Я сховалася за колоною.
— Рейнар!
— Що ти тут робиш?
— Я… шукала Аманду.
Він насупився.
— У східному крилі?
Я мало не посміхнулася. Ось зараз буде цікаво.
— Я бачила, як вона пішла сюди.
Тиша.
Я завмерла. Що?
— Аманда була тут? - голос Рейнара став холоднішим.