Фурія під маскою. Древній ворог.

Розділ 7. Частина друга.

Я не обернулася, коли ми вийшли з кав'ярні.
Мені здавалося, що варто лише подивитись на Рейнара ще раз, і я знову відчую себе тією жінкою, яка звикла стежити за кожним словом, підбирати вирази та заздалегідь вгадувати, що він хотів почути. Але нічого подібного не сталося. Я йшла поруч із Даміаном і відчувала лише втому — глибоку, що накопичилася за останні дні, — і дивне полегшення.
Рейнар побачив моє обличчя, впізнав Нічну Троянду. Зрозумів, що його колишня дружина та жінка, з якою він бився на арені, — одна людина. І, судячи з його реакції, нарешті зіставив це з Вороном. Мені більше не треба було боятися, що він випадково дізнається правду і спробує повернути все на колишні місця. Колишніх місць більше не існувало.
— Ти впорядку? - запитав Даміан.
Я подивилася на нього.
— Так.
— Це було надто швидке "так".
— А ти завжди так пильно стежиш за моїми відповідями?
— Тільки коли мені здається, що ти намагаєшся переконати в них саму себе.
— Невже я настільки передбачувана? - мимоволі посміхнулася я.
— Ні. Але ти вмієш вдавати, що нічого не сталося, навіть коли всередині все перевертається.
Я сповільнила крок. Даміан теж зупинився, не змушуючи мене йти далі.
— Я не знаю, що відчуваю, - зізналася я після паузи. — Напевно, мушу злитися. Або тішитись, що більше не треба приховувати від Рейнара цю частину мого життя. Але нічого такого не відчуваю.
— Можливо, тому, що ти вже давно перестала чекати від нього чогось доброго.
Слова потрапили точно в ціль. Я відвела погляд до вітрин, за якими миготіли перехожі.
— Можливо.
Даміан не став продовжувати. Він не намагався пояснити мені, що я маю відчувати, і не пропонував пробачити Рейнара або остаточно викреслити його з пам'яті. Просто ішов поруч, залишаючи мені можливість самій розібратися у своїх думках. І чомусь саме це допомагало найбільше.
Ми повернулися до його будинку ближче до вечора. На столі в кабінеті все ще лежали списки, які ми переглядали зранку. Імена, старі записи, дати, витяги з міських реєстрів — усе це вже починало зливатись перед очима. Ми шукали Амалію за тими відомостями, які вдалося зібрати, але поки що не знайшли нічого, що дозволяло б впевнено сказати, де вона зараз.
Я зняла плащ і підійшла до столу.
— Продовжимо?
Даміан деякий час дивився на мене, ніби вирішував, чи варто сперечатися.
— Ти можеш хоча б поїсти спочатку.
— Я не голодна.
— Аманда.
— Даміан.
Він підняв руки, визнаючи поразку.
— Добре. Але якщо ти почнеш плутати букви та читати імена задом наперед, я припиню пошуки до ранку.
— Ти не посмієш.
— Перевіримо?
Я посміхнулася і сіла до столу. 
Кілька хвилин ми працювали мовчки. Я перечитувала записи про людей, які в минулому могли перетинатися з Амалією, а Даміан перевіряв старі відомості зі столичних архівів. Після кав'ярні повертатись до пошуків було важче, ніж я очікувала. Думки постійно неслися до того, що сталося, до обличчя Рейнара, коли Ліанна зірвала з мене маску, і до того, як швидко він зрозумів інше. Але варто мені знову побачити ім'я Амалії, як усі сторонні думки відступали.
Я не могла дозволити собі зупинитись. Жінка, чий голос я впізнала у спогаді, була єдиною ниточкою, яка зв'язувала мене з тими двома місяцями. Можливо, вона знала, хто заблокував мою пам'ять. Можливо, сама не розуміла, навіщо її змусили брати участь у цьому. Але доки ми не знайдемо її, всі наші припущення так і залишаться припущеннями.
— Подивися, - несподівано промовив Даміан.
Він присунув до мене один із аркушів. Це була виписка зі старого міського реєстру, яку ми вже переглядали, але тепер поряд із кількома іменами з'явилися позначки.
— Що це?
— Список звернень до столичних установ, де фіксували зміну адреси та тимчасове проживання. Деякі записи є неповними, інші оформлені на вигадані імена. Я попросив перевірити ті, де могли зберегтися старі підписи.
Я пробігла поглядом рядками.
— Тут немає Амалії.
— Її справжнього імені немає. Але подивися на цю позначку.

Він вказав на короткий запис унизу сторінки. Декілька років тому якась жінка зверталася за підтвердженням особи, необхідної для отримання кімнати в одному з будинків, де здавали житло тим, хто не хотів привертати до себе уваги. Ім'я в документі було іншим, проте підпис зберігся.
Я наблизила лист до світла. Підпис був нерівним, ніби людина поспішала або навмисно змінювала почерк. Але остання літера йшла вниз довгою тонкою лінією, а потім поверталася до основи майже непомітним гачком.
Я згадала фотографії у будинку Амалії. Згадала записи, які ми знайшли серед старих паперів. Там також була ця особливість.
— Це може бути вона, - тихо сказала я.
— Може, - погодився Даміан. — Я не хочу тобі обіцяти більше, ніж у нас є. Але запис пов'язаний із людиною, яка кілька разів продовжувала дозвіл на проживання у столиці. Останнє підтвердження зроблено нещодавно.
Я підвела голову.
— Наскільки недавно?
— Кілька тижнів тому.
Серце забилося швидше. До цього ми шукали жінку, яка залишила колишній дім чотири роки тому і, за словами сусідки, збиралася повернутися до столиці. Тепер у нас з'явилося не просто припущення, а слід, який вів до когось, хто справді був тут зовсім недавно.
— Де знаходиться цей будинок?
Даміан повернув лист і показав адресу. Я одразу дізналася про район — старі квартали за ремісничою вулицею. Не найбідніший і не найбагатший район, не місце, де можна було б очікувати зустріти людину, яка ховається від минулого. Там жили торговці, майстри, приїжджі, які потребували недорогого житла.
— Треба поїхати туди, - сказала я.
— Вранці.
— Даміане…
— Зараз уже темніє. Ми не знаємо, чи справді ця жінка Амалія. Якщо поїдемо туди без підготовки, можемо злякати її чи втратити єдину зачіпку.
Я стиснула губи. Мені не подобалося чекати, особливо тепер, коли до відповіді, можливо, залишався лише один крок. Але він мав рацію. Ми не знали, хто оформив запис, хто жив по цій адресі і чому ім'я виявилося іншим. Не можна було просто увірватися в чужий будинок, сподіваючись, що все вирішиться само собою.
— Добре, - погодилася я. — Вранці.
Даміан кивнув і прибрав аркуш в окрему папку.
Я вже збиралася повернутись до інших документів, коли відчула дивне тепло в долоні. Спочатку ледь помітне, схоже на залишкове відчуття після тривалого утримання магії. Я стиснула пальці, але тепло не зникло. Навпаки, воно почало наростати, повільно розливаючись по руці. Я насупилась.
— Що таке? - одразу запитав Даміан.
— Не знаю. Мабуть, магія втомилася від…
Я не встигла закінчити, по долоні пробігла тонка чорна іскра. Вона не обпекла шкіру, але я відсмикнула руку, і в ту ж секунду повітря між нами здригнулося. Даміан різко випростався. Його пальці стиснулися, ніби він спробував утримати щось невидиме. На його зап'ясті ковзнув темний спалах — не звичайне полум'я, яке я звикла бачити в магів вогню, і не та магія, що належала йому самому. У ній було щось до болю знайоме. Те саме відчуття, яке виникало, коли прокидалася моя кров.
— Даміане, не рухайся, - сказала я.
Він глянув на свою руку. Навколо його пальців колихався тонкий темний серпанок, а під шкірою на мить проступили лінії, що світилися. Я відчула їх майже фізично, наче між нами простяглася невидима нитка.
— Я нічого не роблю, - сказав він крізь зуби.
— Знаю. Постарайся не чинити опір.
— Ти маєш більш докладну інструкцію?
— Поки що ні.
Я встала і обережно підійшла до нього. Димка на його руці здригнулася, коли я наблизилася, і відразу потяглася до мене, ніби впізнала джерело. Даміан напружився сильніше.
— Не намагайся її задавити, - сказала я. — Уяви, що ти тримаєш воду в долонях. Якщо стиснеш пальці занадто сильно, вона знайде вихід сама. Тобі треба не замикати силу, а направити її.
— Ти кажеш так, наче це просто.
— Для мене це не просто. Я теж навчилася не одразу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше