Фурія під маскою. Древній ворог.

Розділ 1. Частина перша

Двері імператорського палацу зачинилися за нашими спинами, і на кілька хвилин я забула, як треба дихати. Ми увійшли всією командою. Даміан йшов попереду, як і належало лідеру Чорних грифонів. Поруч із ним йшли решта учасників команди, а я трималася трохи позаду.
Незважаючи на те, що ми тільки-но виграли Імперські змагання, ніхто з нас не виглядав так, ніби прийшов святкувати. Та і хіба можна було святкувати?
Я все ще відчувала на шкірі дивне поколювання від магії палацу. Занадто стародавня, занадто щільна. І найнеприємніше – знайома. Я знову глянула на стіни. Білий камінь, золоте оздоблення, величезні вікна, через які всередину падало сонячне світло. На кожному перехресті стояли вартові. Над головами мерехтіли захисні руни. Все було велично, красиво, і зовсім не викликало в мене довіри. Особливо після того, що я побачила перед входом. Фурійський символ. Я намагалася більше не дивитися на нього, але виходило погано.
— Не відставай, Нічна трояндо, - тихо сказав Даміан, навіть не обернувшись.
Я пришвидшила крок.
— Я не відстаю.
— Тоді чому дивилася на одну стіну останні півхвилини?
— Тому що стіна цікава.
Він нарешті повернув голову, і в його очах з'явилася посмішка.
— Звичайно.
— Що?
— Нічого.
Я хотіла відповісти, але попереду відчинилися величезні двері. За ними знаходився тронний зал. Наша розмова миттєво обірвалася. Усі стали серйознішими, навіть ті, хто ще кілька хвилин тому дозволяв собі жартувати у дорозі, зараз мовчки поправили одяг. Я теж випросталася. 
Даміан глянув на мене.
— Все добре?
— Так. - кивнула я.
Брехня, але зараз вона була необхідна. Я була готова. Мабуть. Хоча ще вчора, коли ми тільки-но збиралися до палацу, я сама зізналася Даміану, що не готова. Він тоді лише посміхнувся: "Чудово". Досі не розуміла, чому його це так втішило, але зараз я майже була рада, що він поряд.  Майже. Тому що попереду нас чекала зустріч з Імператором, і я збиралася попросити в нього те, чого, можливо, ніхто не мав просити.
Ми ввійшли. Тронний зал виявився величезним. Настільки, що я мимоволі сповільнила крок. Високі колони губилися під склепінчастою стелею, між ними висіли величезні полотна із зображеннями колишніх імператорів та великих битв. Золоті лінії магічних рун проходили кам'яною підлогою, утворюючи складний візерунок. Наприкінці зали височів трон, а на ньому сидів Імператор.
Ми зупинилися на достатній відстані та одночасно схилили голови.
— Ваша Імператорська Величність.
— Підніміться.
Ми випросталися. Я звела погляд. Імператор дивився на нас спокійно, без посмішки, але й без холодності. Його погляд пройшовся по всій команді та зупинився на Даміані.
— Герцог Лорвейн.
— Ваша Величність.
— Вітаю Чорних грифонів із перемогою.
Даміан трохи схилив голову.
— Дякую.
— Ви довели, що гідні називатися найсильнішою командою Імперії цього року.
Я ледь помітно посміхнулася. Найсильнішою. Цікаво, що б він сказав, якби дізнався, скільки разів за час змагань ми були за крок від того, щоб нас рознесло по шматочках? Але зараз я мовчала.
Імператор продовжив:
— Відповідно до традиції, переможець отримує право попросити в мене виконати одне бажання.
У залі стало тихо. Я відчула, як серце вдарило сильніше. Ось він. Момент, заради якого все це почалося.
Імператор подивився на Даміана.
— Герцог Лорвейн. Кому команда передає право на бажання?
Даміан навіть не замислився.
— Нічній Троянді.
Я завмерла. Кілька людей із команди згідно кивнули. Я відчула на собі їхні погляди, і раптом відчула дивне. Ще зовсім недавно я була просто Нічною Трояндою, дівчиною в масці, одною із шести, а тепер увесь зал дивився на мене як на людину, якій Імператор повинен виконати одне бажання.
Я зробила крок уперед, і краєм ока помітила, що Даміан залишився позаду. Він нічого не сказав, тільки глянув на мене. Я повільно вдихнула, і зробила ще один крок. Тепер між мною та троном залишилося кілька метрів.
— Ваша Величність.
— Нічна Трояндо.

Він промовив моє ім'я так спокійно, ніби ми зустрічалися раніше. Від цієї думки всередині неприємно кольнуло.
— Ви знаєте, чого хочете?
— Так. - кивнула я.
— Тоді кажіть.
Я стиснула пальці, адже могла попросити будь-що: землю, золото, титул, захист. Навіть те, що ще недавно здавалося мені найважливішим у світі. Свободу від минулого шлюбу, право забути Рейнара, право ніколи більше не повертатися до будинку Арденів. Але це вже перестало мати значення. Мені потрібна була лише одна річ. Правда.
— Я хочу отримати доступ до стародавнього артефакту, здатного відновити спогади, які були знищені чи запечатані чужою магією.
Тиша. Я чула власний подих. Імператор довго дивився на мене, і я вже приготувалася пояснювати. Сказати, чому мені це потрібно, чому я хочу знати, хто забрав мою пам'ять. Чому мені треба згадати той день, чому ім'я Даміана пов'язане з минулим, якого я не пам'ятаю. Але Імператор нічого не спитав, він просто сказав:
— Добре.
Я моргнула.
— Вибачте?
— Ваше бажання буде виконане.
Я не одразу зрозуміла, що почула.
— Так просто?
Декілька людей позаду мене ледь помітно заворушилися. Імператор спокійно глянув мені у вічі.
— Ви сумнівалися, що я можу виконати бажання переможця?
— Ні.
— Тоді в чому проблема?
Я замовкла. Проблема була саме в тому, що він погодився надто швидко. Я чекала будь-чого. Запитань, умов, попереджень, чи хоча б подиву. Але нічого, він навіть не спитав, навіщо мені артефакт. Наче вже знав.
— Чи існує в Імперії подібний артефакт? - запитала я.
— Так.
Серце неприємно стиснулося.
— Де?
Імператор витримав невелику паузу.
— В імператорському сховищі.
У мене похололи пальці. Перед очима спалахнули чотири слова: 

Не довіряй імператорському сховищу. 

Я змусила себе не змінити вираз обличчя, не показати, що ця назва вже знайома мені.
— Я можу скористатися ним?
— Можете.
Знову надто швидко, наче вся розмова була заздалегідь підготовлена.
— Коли?
— Зараз.
Я трохи спохмурніла.
— Зараз?
— Ви здобули право на бажання. Я його виконую. - і Імператор підвівся, а всі в залі миттю замовкли. — Проте є одна умова.
Я напружилася. Ось воно. 
— Яка?
— До імператорського сховища не може увійти лише одна людина.
Я подивилася на нього.
— Чому?
— Бо деякі артефакти вимагають свідка.
Мені не сподобалося це слово, свідка. Я кинула погляд на Даміана, він уважно слухав. Імператор теж глянув на нього.
— Тому з вами вирушить герцог Лорвейн.
Я завмерла, а Даміан трохи підняв брову.
— Я?
— Ви є лідером команди, якій належить право на бажання.
— Хіба це обов'язкова умова?
— Для цього сховища так.
Даміан кілька секунд дивився на Імператора, потім перевів погляд на мене. Я зустрілася з ним очима, і зненацька відчула полегшення. Якщо вже мені й належить увійти туди, де мене попереджали нічого не шукати, то я хотіла б мати поруч людину, якій довіряла.
— Добре, - сказав Даміан.
Імператор кивнув головою.
— У вас буде одна година.
— Одна година? – перепитала я.
— Саме так.
— А якщо мені потрібно більше?
Імператор глянув на мене трохи довше.
— Вам не знадобиться більше.
Я насупилась. Звідки він це знає? Але перш ніж я встигла спитати, він уже відвернувся.
— Вартовий проводить вас.
Ми вклонилися, і Даміан підійшов до мене.
— Ну, що?
— Мені це не подобається.
— Що саме?
— Все.
Він тихо засміявся.
— Тоді ми знову у звичній обстановці.
Я подивилася на нього.
— Ти теж помітив?
— Що Імператор погодився надто швидко?
— Так.
— Помітив.
— І?
Він знизав плечима.
— Виходить, будемо обережні.
Я хотіла відповісти, але один із вартових уже попрямував до виходу. Ми рушили слідом.
Перед тим, як вийти з зали, я озирнулася, Імператор все ще стояв біля трону, і дивився мені в слід. Не на Даміана, не на інших, саме на мене. Від цього по спині пробіг холод, і я відвернулася.

***

Коридори палацу ставали все тихішими. Ми йшли далі від центральної частини. Тут уже не було придворних, не чути голосів, не миготіли слуги. Тільки наші кроки та тихе мерехтіння магічних кристалів.
Даміан ішов поруч. Кілька хвилин ми мовчали. Я намагалася зрозуміти, що саме мене турбувало найбільше. Артефакт? Імператор? Попередження сувоїв? Чи те, що я справді могла нарешті дізнатися правду?
Я стільки років жила з пустотою всередині. Знала, що маю пам'ятати щось важливе. Знала, що хтось забрав частину мого життя. І тепер ця частина минулого була десь зовсім близько, за одними дверима, в одному стародавньому артефакті.
Я стиснула пальці.
— Ти боїшся? - тихо спитав Даміан.
— Так. - подивилася я на нього.
Він не став говорити, що все буде добре, не обіцяв, що нічого поганого не станеться. Просто кивнув.
— Я теж.
Я здивовано подивилась на нього.
— Правда?
— Звісно.
— А виглядаєш так, ніби збираєшся на прогулянку.
— Це моя маска.
Я посміхнулася.
— Дуже переконлива.
— Дякую.
Ми повернули до чергового коридору, і я знову відчула магію. На цей раз набагато сильніше. Вона виходила звідкись знизу з-під каменю, наче під палацом існувало щось древне, щось таке, що вже багато років спить.
Я зупинилася. Даміан також.
— Ти відчуваєш?
Він кивнув головою.
— Так.
— Що це?
— Не знаю.
Я подивилася під ноги. На мить мені здалося, що камінь ледь помітно здригнувся, але потім все стихло. Я згадала фінальні слова голосу: 
Іди, маленька фурія.
Я повільно видихнула.
— Ходімо.
Ми продовжили йти, і за кілька хвилин перед нами з'явилися двері. Не звичайні. Величезна кам'яна плита без ручок, замків та петель. На її поверхні було вирізано символ. Я побачила його і зупинилася.
Крила Фурії. Той самий знак. Той, що був на воротах. Той, що з'явився на сувої. Той, що я бачила перед від'їздом.
У мене пересохло у роті.
— Даміане…
Він підійшов ближче.
— Що?
Я підняла руку і вказала на знак.
— Він знову тут.
Даміан уважно глянув на двері, і його обличчя стало серйозним.
— Я бачу.
Я повільно підійшла. Серце стукало все сильніше, перед очима знову з'явилися слова з сувою:

Не довіряй імператорському сховищу.

І тепер я стояла просто перед ним. Перед дверима, що мені щойно дозволив відкрити сам Імператор.
Я поклала долоню на холодний камінь, і відчула, як під пальцями щось озвалося. Магія, давня, знайома, вона пройшла по руці і зникла десь у грудях.
Я різко прибрала долоню.
— Що трапилося? - запитав Даміан.
Я похитала головою.
— Не знаю.
Камінь під моєю рукою раптом засвітився. Тонка лінія побігла символом крил. Потім друга. Третя. Всі двері почали покриватися рунами, які світилися. Даміан зробив крок уперед.
— Амандо ...
Я не встигла відповісти, бо двері почали відчинятися. Повільно, з важким гулом. Зсередини потягнуло холодом, але разом із ним я відчула дещо ще. Запах крові.
Я завмерла, а Даміан глянув на мене.
— Ти теж це відчуваєш?
Я кивнула, і в цей момент з глибини сховища долинув ледь чутний шепіт. Я не розібрала слів, але мій дар відреагував раніше за мене. По спині пройшла хвиля жару, чорне полум'я на мить спалахнуло десь глибоко всередині. Я відступила на крок, і Даміан миттю опинився поряд.
— Амандо?
Я звела на нього погляд.
— Все добре.
Він насупився.
— Ти зблідла.
— Просто…
Я не домовила, бо побачила усередині сховища довгий коридор, і в самому його кінці — слабке червоне свічіння. Воно пульсувало наче серце.
Я знала, що мала зупинитися, але я стільки років шукала відповіді, і тепер вони були переді мною.
Я зробила крок усередину, і Даміан пішов за мною. Двері за нашими спинами почали повільно зачинятися. Я обернулася, і останньої миті знову побачила символ фурій. Цього разу він вже не здавався мені просто знайомим. Він ніби дивився на мене, наче чекав.
Я відвернулась і пішла далі, не знаючи, що знайдемо всередині, але знаючи одне. Якщо стародавній артефакт справді здатний повернути мою пам'ять... Сьогодні я нарешті дізнаюся, що сталося зі мною багато років тому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше