11

Антіан зустрівся з людьми Брандоміра. Посланці Семицарства дали надію на союз. А отже, було з чим їхати в Пустельні Береги.

– Що думаєш про Братоміра? – спитав Дебрер Антіана, коли вони були наодинці.

– Наче б то і союзником виглядає. Он прислав своїх людей. Армію обіцяє зібрати. Але щось мені підказує…

– Значить не довієш – посміхнувся Дербер – Добре робиш. Не можна ніколи повністю покладатися на союзників. Але мовчи. Ніхто і ніколи не повинен знати те, що ти насправді думаєш. Такий закон влади – говорити одне, а думати інше. Так будується політика мій молодий друже. Доки він чітко не скаже своє слово – довіряти не можна. А обіцянки не клятва – можна і не виконувати.

– Як тоді жити? Мати союзників? – спитав Антіан.

– Так як ти це робив до нині. З єдиною різницею в тому, що до тепер ти це робив підсвідомо. А зараз будеш свідомо. От і все.

Антіан повернув голову і глянув на зад. Там плелися кілька знайомих Дебрену гномів, котрі втекли з Йорші, містечка північніше Ортеану, троє вчорашніх селян, що втекли від місцевих графів Фрінденленду, і Чарсло зі свитою. Так, загін поволі зростав. Але це швидше схоже на шайку розбійників аніж на воїнів світла. Антіан з сумом розумів, що довкола його персони ніхто просто так збиратися не буде. І ті перші хвилини імпульсивності і емоційноті, які поглинули його кілька днів тому в печері, потроху відступали. А натомість приходила холодна дійсність. А вона не радувала його зовсім.

Ну який з нього принц? Не кажучи в вже про претензії на корону! В це навіть найбільший дурень напевне не повірить. Тоді як переконати фасурейського вождя – Онтона?

Було б добре, якби на їхню сторону встав і Союз Десяти Племен. Але це лише мрія. Ах яка ж то гарна, рожева мрія.

– Мене тут мучить одна думка – звернувся Антіан до Дебрера.

– І яка саме?

– Про східних графів Вейтейноської імперії.

– Так, і що саме тебе непокоїть?

– Може б якось їх привернути на наш бік? Вони ж по суті наполовину незалежні. Всі землі на схід від ріки Сур живуть своїм життя. І лише формально признають Вейтенос. Тож вони могли би…

– Могли би – перебив його старий – Але не захочуть! Хто їх в тому переконає? Ти? – він почав сміятися, коли Антіан ствердно кивнув головою – Браво. Наш малюк робить перші кроки. Але … Але мій дорогий друже це не так просто. Спочатку ми маємо дібратися до Пустельних Берегів. А тоді побачимо. А так ідея цікава.

– А чому ні? Я б міг написати їм листа! Або хтось інший – Антіан мав на увазі Кретоною.

– І це дуже погана ідея! – зітхнув старий – Те, що ти придумав це дуже гарно. Але листа писати не варто. Його на першій же дорозі перехоплять. А тоді Сантаріс точно буде знати де ми. І повір це нам мало поможе. Втім, не спіши розчаровуватися. Можливо, коли ми прийдемо на місце, там обміркуємо над цим. Залежно яка буде ситуація.

Йти вже залишалося зовсім не довго. Вони вже два дні перебували на землях фасудеїв. А отже, десь на завтра мали би дістатися міста. І Антіан з нетерпінням чекав, коли побачить ті Пустельні Береги на власні очі. Бо до тепер лише чув про них з різних розповідей своїх друзів, коли ще жив у своїм селищі Фрід.

Це мало бути просто казковим, багатим, великий містом на березі моря з великими стінами, садами, прекрасною архітектурою. Звідси можна було потрапити на острів Велетів.