Розділ 8

Два дні по тому Гриць стояв над свіжовикопаною могилою, – майор мав віддати тіло його брата. Під соснами, на землі простяглась порожня домовина, в оточенні хрестів та фігур, побілених до Великодня. Столяр наповнив труну стружкою, віко хтось поставив вертикально, оперши на сусідній пам’ятник. З другого боку ями стояв отець Петро з хрестом у руці, позаду нього – паламар, він же дяк, з молитовником та порожньою кадильницею, потемнілою від вогню і часу.

Напередодні Гриць обійшов усе село, сповіщаючи, що завтра будуть ховати брата. Йому було незручно визнавати, що він брехав, що то було тіло не братуся, але: «То такі часи, мусимо якось рятуватися»... Він вислуховував співчуття, декотрі цікавилися Катериною, як вона, де вона? Гриць відповідав: «Не знаю, не знаю…»

Про те, як його відпустили з НКВД, – мало хто наважувався запитати. Підозра, щодо його можливої співпраці, зростала.

Довкола Гриця зібрався чималий гурт односельчан, усі старшого віку, молодь не прийшла – побоялися виявити своє ставлення до «хлопців з лісу». Нарід був потомлений, бо вже стояли тут давненько, а ще ж підіймались на гору. Один з чоловіків взявся тримати дерев’яний хрест, на котрому було написано «Тут спочиває Василь Чорнота».

– О котрій мають привезти? - запитав отець Петро у Гриця.

– Та, гей-би, вже, - відповів той.

– Людоньки! - сказав священик. - Давайте, хто стомився, – зайдемо до церкви, там можна присісти на лави, будемо там чекати! - він махнув Грицеві, щоб той підійшов, і всі разом рушили до храму.

– У місті був бій? - тихо запитав отець, обходячи могили.

– Їхній постерунок горів, – та велика червона кам’яниця, - відповів Гриць. - І ще одну квартиру заатакували…

Вуйко Сясьо підійшов до них з другого боку.

– Ба, люди повідали, же хлопці визволили когось дуже важно́го! - значуще сказав він.

– Трохи обережніше говоріть, - відповів отець Петро, - бо візьмуть вас на допит: де почули?.. хто казав?..

– А кого визволили? - запитав Гриць вуйка Сяся і відчув, що не може про це говорити без хвилювання.

Водночас десь далеко почувся шум мотору.

– Це вони, - сказав священик і гукнув до усіх. - Вертаймося! Вже везуть!

Вуйко Сясьо значуще підняв свої кошлаті брови, торкнувся своїм грубим пальцем центру вусів і відійшов.

Незабаром з’явилась крита вантажівка. Вона спинилась біля воріт на цвинтар, хтось відкрив задній борт і на землю зіскочили солдати.

Отець Петро кивнув паламареві, той поставив кадильницю на землю, відкрив молитовник і подав священикові. Той заспівав:

– Христос воскрес із мертвих, смертію смерть поправ, і сущим во гробі живот дарував!

Те саме відспівав паламар, водночас виймаючи з кишені зіжмаканий кусник газети. Продовжуючи на переміну зі священиком спів, він розгорнув папір і висипав з нього до кадильниці вугілля. Потім з другої кишені дістав огарок свічки, запалив його і став капати віск на вугілля. Відтак від свічки він запалив вугілля і в паузах між співом роздмухував його. Він демонстрував, що знає співати парастас напам’ять, а всі присутні дивувалися і глибоко шанували його за це.

Солдати стягнули з кузова тіло, загорнуте у простирадло, взяли його за чотири кути і понесли до ями.

– О!.. Волочать, як… - тихо сказала старенька бабця, яка влізла й стала між священиком і дяком. Їй здавалося, що вона говорить тихо, насправді ж її голос чули всі. - Жадної поваги до покійного …як чорти душу.

Отець повернувся до бабці і в паузі між співом сказав:

– Та, прошу вас… ціхо!

Гриць помітив біля вантажівки людину у легкому світлому плащі.

– О, на маєш, - ніби сам до себе промовив він. - Фотограф приїхали…

Люди озирнулись на фотографа.

– Ба, та не озирайтесь!.. - сказав вуйко Сясьо. - Вже-с так всі одразу!..

За хвилину солдати неслов’янської зовнішності принесли тіло.

Селяни жестами показали їм, щоб вони вкладали покійника в труну.

Солдати незграбно, кілька раз переступаючи через домовину, шукаючи де має бути голова, де ноги, нарешті поклали тіло.

Священик, продовжуючи співати, узяв хрест у праву руку, підійшов до енкаведистів, урочисто перехрестив їх і підніс розп’яття для поцілунку. Ті, не знаючи, що мають робити, нерішуче виструнчились, витягнувши руки по швам.

– Целуй! - наказав священик.

Один солдат перелякано поцілував хрест. Отець обернувся до іншого, перехрестив його і так само дав поцілувати розп’яття.

До Гриця підійшов вуйко Сясьо і тихо сказав:

– Ба, то, гей-би, башкири. Вни добрі люди, їх також поневолили москалі…

Гриць мовчки кивнув у відповідь.

Кожен з «башкирів» ніяково поцілував розп’яття і потім вони всі разом відійшли на бік.

Отець Петро повернувся на своє місце.

Солдати, намагаючись не звертати до себе увагу, помалу перемістились подалі від гурту, а згодом і зовсім відійшли до вантажівки.

Минав час. Священик і дяк поперемінно доспівували Парастас, а далі і Чин похорону.

Вуйко Сясьо шепнув щось Грицеві. Гриць не розчув і сказав:

– Я не почув.

– Ба, який… - почав було Сясьо, але осікся. - Піду скажу москалям, щоб ішли гріб опускати.

– Не треба, ми самі, - відповів Гриць і, дочекавшись від отця Петра кивка, помалу рушив до домовини. Підійшовши, він завмер на якусь мить, пригадуючи в якому жахливому стані бачив обличчя брата. Потім, зібравшись на дусі, відкинув простирадло: перед ним зяяло темно-сіре обличчя з чорною бородою.

Гриць розгублено озирнувся, швидко накрив покійника і пішов до священика.

– Отче, - схвильовано прошепотів Гриць, - це не мій брат. Це не Василь.

Священик обернувся до Гриця, продовжуючи співати.

– Це не він… - сказав Гриць, дивлячись йому у вічі.

Отець продовжував співати, дивлячись на Гриця. Селяни зацікавлено спостерігали за тим, що відбувається.

Коли нарешті заспівав дяк, священик пошепки відповів: